Від вулиці Кладовищенської до проспекту Тараса Шевченка: історія наймолодшого проспекту Кам’янського

Ця жвава транспортна магістраль отримала статус проспекту лише у 2016 році. Її довжина – 1,8 кілометра. При цьому проспект Шевченка входить до переліку найстаріших вулиць Кам’янського. Її літопис зберігає чимало цікавих сторінок. Настав час їх погортати…

Біля витоків
Початок історії проспекту Шевченка варто пошукати на «карті Шуберта». Документ датовано 1853 роком. Як нам відомо, це перший план місцевості, де детально відображено територію нашого краю (Примітка, пункт 1). Завдяки проекту оldmaps.dp.ua (дивіться за посиланням), сьогодні зображення «карти Шуберта» накладено на сучасні електронні карти. Таким чином, у нас є можливість детально роздивитися, що являла собою територія теперішнього проспекту Шевченка 170 років тому.

Якби в ті часи ми спускалися проспектом від теперішньої «Зорі» до майдану Героїв, то не зустріли б на своєму шляху жодної будівлі. І це не дивно, бо центр села Кам’янського в ті часи знаходився нижче, на території сучасного конвертерного цеху ДМК (зараз «Каметсталі»).

Його можна було б навіть розгледіти із сучасного проспекту Шевченка, якщо стати на тому місці, де сьогодні він перетинається з проспектом Свободи. А ще в той час з цієї точки можна було побачити кладовище. Воно знаходилося праворуч сьогоднішнього Будинку зі шпилем, між проспектом Свободи та вулицею Тагільською.

Можливо, вдалося б розгледіти і вітряні млини (судячи з карти, декілька таких старовинних машин стояли в районі перетину сучасної Тагільської та Широкої).

До речі, згідно із згаданим джерелом, територія сучасної вулиці Широкої в той час була дуже жвавим місцем та мала повноцінну житлову забудову. Від неї вверх, у бік сучасного майдану Героїв, повз згадане сільське кладовище йшла пряма дорога. Вона вела в напрямку Романкового, яке тоді було найбільшим селом нашого краю. На теперішній проспект Шевченка ця дорога виходила в районі перехрестя із сучасною вулицею Галини Романової.

Цю ґрунтівку в якійсь мірі можна вважати першою дорогою, яка з’явилася в межах сучасного проспекту Шевченка…

Так ця місцевість буде виглядати до 1884 року, поки тут не відбудеться ще одна важлива подія, яка змінить і історію проспекту, і майбутнє нашого міста в цілому.

Мова йде про будівництво в наших краях Катерининської залізниці (Примітка, пункт №2). Одна з її гілок у тому ж 1884 році була прокладена саме там, де сьогодні курсують поїзди по залізничному мосту, що знаходиться в самому верху сучасного проспекту Шевченка.

А це говорить про те, що якби 138 років тому ми йшли цією вулицею в районі сучасного магазину «Rudi», побачили б перед собою залізничні потяги. Напевне почули би і їхні гудки, які, крім іншого, сповіщували прихід індустріальної епохи на ці споконвічно сільські землі…

Старовинне кладовище
Наявність в нашій місцевості залізничного руху відіграла не останню роль у тому, що європейські бізнесмени, об’єднані у «Южно-Руське Дніпровське Металургійне товариство», збудували на землях Кам’янського Дніпровський завод (перша доменна піч була задута у 1889 році).

Відкриття такого масштабного промислового об’єкту докорінно змінило життя наших земель. У тому числі це вплинуло і на історію території сучасного проспекту Шевченка. До речі, доволі своєрідно…

Як зазначав в одній зі своїх робіт історик і письменнник Олександр Слоневський, «нахлынувшие в Каменское рабочие, служащие, интеллигенция не только трудились, отдыхали, венчались и крестили детей. Они еще и умирали…». А це означало, що рано чи пізно мав настати час, коли адміністрація заводу буде змушена подбати про відкриття заводського кладовища.

Сьогодні в це вже важко повірити, проте факт залишається фактом: наприкінці ХІХ століття на території сучасного міського парку Кам’янського з’явилося Заводське (або Фабричне) громадське кладовище. Згідно з даними Олександра Слоневського, воно проіснувало з 1889 по 1937 рік. Там було поховано не менше 30 тисяч чоловік.

Вхід до Заводського кладовища, приблизно це район сучасної вулиці О. Сокола (архів Олександра Слоневського)

Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що в останнє десятиліття ХІХ століття краєвид, який відкривався із сучасного проспекту Шевченка на ділянці від теперішньої вулиці Героїв-Рятувальників (Москворецької) до колегіуму №16, докорінно змінився. Тепер звідси можна було побачити Заводське кладовище. До речі, частина його огорожі і кована хвіртка збереглися до нашого часу (їх можна побачити на вулиці Шевченківській). Ось вони на фото:

І ось іще що. Будете на проспекті Шевченка, станьте спиною до ЦУМу – вдалині зможете розгледіти живого свідка тих далеких часів. Це величезний в’яз, який росте перед Центром дитячої творчості (цим секретом поділився знавець історії міського парку Андрій Енбулатов).

В’яз перед входом до міського парку – одне з найстаріших дерев нашого міста

Вулиця Кладовищенська
В десяті роки ХХ століття територія сучасного проспекту Шевченка на ділянці від майдану Героїв до вулиці Йосипа Манаєнкова, а також прилегла територія, починають швидко змінювати свій вигляд.

По-перше, сюди починає наближається забудова нового престижного на той час житлового масиву, який отримав назву «Нові плани» (зберігся до наших часів, хоча багато зразків його старовинної архітектури, на жаль, вже втрачено). Він складався з добротних одноповерхових будинків, розташованих на ідеально рівних вулицях: Васильєвській, Олекси Сокола (тоді Проводній), Короленківській (в ті роки Олександрівській), Курській, Іванівській, Шевченківській (тоді Єлисаветградській) та Лісопильній.

По-друге, до зазначеної ділянки сучасного проспекту Шевченка почала наближатися суто сільська забудова (піднімалася від вулиці Широкої і т. д.).

На жаль, ми не можемо назвати точної дати (це підтверджує і Олександр Слоневський), проте не пізніше 1917 року на території сучасного проспекту Шевченка виникає перша відома нам вулиця – Кладовищенська. На думку О. Слоневського, така назва пояснюється тим, що вела вона в напрямку сільського кладовища, розташованого недалеко від теперішнього Будинку зі шпилем, до якого примикало ще одне кладовище – Старообрядницьке (Примітка, пункт 12). На Сільському кладовищі Кам’янського було поховано не менше 10 тисяч осіб.

До речі, не можна не згадати ще одну (доволі суперечливу) точку зору, висловлену в книзі іншого відомого краєзнавця – Ігоря Подзерко. Він стверджував, що Кладовищенською вулицю назвали тому, що пролягала вона між двома кладовищами (сільським та заводським, Примітка, пункт 3).

Якщо вірити «Плану завода Днепровского Южнорусского Металлургического общества и Каменского Екатеринославской губернии начала ХХ века» (Примітка, пункт 4), межі Кладовищенської починалися в районі перехрестя з теперішньою Пушкінською. Звідси вона тягнулася до перехрестя із сучасною Манаєнкова. До речі, О. Слоневський не виключає, що вже у той час Кладовищенська могла підійматися вгору до теперішнього проспекту Аношкіна.

Зазначимо, що проспект Шевченка (точніше, вулиця Кладовищенська) на той час був окраїною Кам’янського. Тут була ґрунтова дорога та одноповерхові будинки. Аби зрозуміти, як вони виглядали, завітайте до двору будинку №2 теперішнього проспекту Шевченка. Там ви побачите декілька стареньких одноповерхових будівель тієї епохи, що належать до вулиці Лісопильної.

Проте було одне виключення – це масивна двоповерхова будівля парового млина. Знаходилася вона на місці теперішнього ЦУМу. Про його власника відомо небагато. За даними О. Слоневського, це був єврейський підприємець Михайло Вол, його син, Моісей, був учнем чоловічої гімназії. Ось взагалі і все.

Як виглядав млин, можна побачити на фото, датованому 1960-ми роками минулого століття (взято з книги Примітка, п.5).

Олександр Слоневський розповідав, що назва «Кладовищенська» проіснувала до початку 30-х років минулого століття. Орієнтовно в 1932 році, після так званої Першої топонімічної реформи, вулицю перейменували на честь більшовицького діяча Федора Сировця (Примітка, п.6).

Детальніше про це ми розповімо далі. Закінчуючи цей епізод історії, зазначимо: до нашого часу на території проспекту збереглися кілька будівель, які ще встигли постояти саме на вулиці Кладовищенській. Розташовані вони на ділянці, де проспект починає підніматися вгору від перехрестя з вулицею Спортивною до перетину з вулицею Йосипа Манаєнкова.

Мова йде про однотипні двоповерхові будинки. За інформацією Дмитра Кубанова, краєзнавця і відомого експерта у сфері історії архітектури нашого міста, збудовані вони були у 1928-32 роках. Будівлі проектувалися на 8 квартир, і на той час заселитися в них було великим щастям (Примітка, пункт 7).

Тож саме ці двоповерхові будинки і є найстарішими будовами теперішнього проспекту Шевченка. Ось кілька з них на фото:

Початок радянської епохи. Вулиця Сировця
84 роки вулиця носила Федора Сировця. Тож буде логічно написати про цього чоловіка хоч кілька рядків. До речі, ось він на фото:

Народився на Чернігівщині в селянській родині. В Кам’янське переїхав у 1904 році, де влаштувався на металургійний завод ваговиком (Примітка, пункт 8). Жив з родиною на Нижній колонії. Брав участь у страйках та демонстраціях робітників. У 1917 році вступив у партію більшовиків. Входив до складу військово-революційного комітету. Брав участь у бойових діях, які проходили в нашій місцевості в ту бурхливу епоху громадянської війни та іноземної інтервенції. Врешті-решт Федір Сировець був захоплений військами Денікіна і розстріляний. Його поховали в братській могилі, над якою сьогодні височить символ міста – пам’ятник «Прометей». Як вже згадувалося, у 1932 році вулицю Кладовищенську було вирішено назвати на честь саме цієї людини…

Проте повернемося до проспекту. Як стверджує краєзнавець Дмитро Кубанов (Примітка, п. 7), в 30-х роках минулого століття Сировця мала стати головною вулицею в нашому місті. І дійсно, на початку 30-х років тут почалося активне будівництво.

Зокрема, у 1934 році для співробітників металургійного заводу тут було зведено 4-поверховий житловий будинок за адресою: вул. Сировця, 15 (Примітка, п. 9). Сьогодні ми можемо побачити його навпроти будинку міської бібліотеки, на розі проспекту Шевченка та вулиці Героїв-Рятувальників (Москворецької).

Будинок Сировця, 15 (1934 рік). З архіву Дмитра Кубанова. Нижче – сучасний вигляд:

За зразком цього дому (будівля має характерне закруглення) в цей період також зводяться:
– будинок № 6 (на перетині проспекту Шевченка та Сергія Воробйова (Пушкінської);
– № 16 (на розі пр. Шевченка та Героїв рятувальників (Москворецької), тут знаходяться юнацька бібліотека та декілька магазинів);
– № 27/29 (на розі пр. Шевченка та Спортивної);
– № 5 (на перетині пр. Шевченка та Галини Романової; щоправда, ця будівля має низку своїх особливостей).

У 1935 році, за інформацією Дмитра Кубанова (Примітка, пункт 10), на території проспекту також були збудовані дві школи:
– № 16 (старіша будівля сьогоднішнього колегіуму №16, проспект Шевченка, 8);
– № 18 (проспект Шевченка, 46. Сьогодні це магазин та офісний центр «Меркурій»).
У тому ж 1935 році в нашому місті було відкрито трамвайне сполучення. Гілка першого трамвайного маршруту проходила саме по вулиці Сировця (фактично так, як зараз курсують проспектом вагони маршруту № ).

Вулиця Сировця, поворот на Москворецьку, 1940 р. (за іншими даними – 1945 рік)

І ще, у довоєнний період на вул. Сировця також з’являється група 4-поверхових житлових будинків, які виходили на вулицю своїми торцями (Примітка, п. 7). Ми можемо бачити їх і сьогодні, вони розташовані від перетину пр. Шевченка з улицею Героїв-Рятувальників (Москворецькою), до перехрестя проспектів Шевченка і Аношкіна. Кахель на стінах з’явилося вже у повоєнний період.

За даними історика Олександра Слоневського, саме в ці будинки переселяли мешканців Нижньої колонії, коли цей житловий квартал було вирішено знести для будівництва добре нам відомої аглофабрики.

Загалом в довоєнний період (до 1941 року) вулиця Сировця виглядала досить своєрідно. Дорога тут, як і раніше, була ґрунтовою. Але центром вулиці вже було прокладено трамвайні рейки. На вул. Сировця можна було побачити нові багатоповерхівки, між якими стояли сільські хати, зведені у часи, коли вулицю ще називали Кладовищенською.

До речі, і заводське, і сільське кладовища у 1937 році міська влада розпорядилася знести, при цьому не дуже переймаючись щодо поваги до покійних…

Завершити цю публікацію редакція пропонує аерознімком 1943 року, на якому вулицю Сировця (і те, що навколо неї) можна побачити як на долоні. Фото надано проектом оldmaps.dp.ua. Нагадуємо, його можливості дозволяють поєднати зображення старовинних карт та світлин із сучасними электронними картами. За цим посиланням можете це самі побачити. 

Від авторів. Історія проспекту Шевченка настільки насичена подіями, що вмістити її в межі однієї публікацію неможливо. І важко визначити, що в ній цікавіше: старовинні часи чи сучасна історія, яка стрімко змінюється і яку, нам здається, добре знаємо. Далі буде.

Примітка (список використаних джерел та літератури)
1. Військово-топографічна карта Теодора Фридриха фон Шуберта, 1853 р.
2. «По Екатерининской железной дороге», 1903 р.
3. Ігор Подзерко “Мой город” (информация из этого источника: История названий улиц Днепродзержинска 
4. «План завода Днепровского Южнорусского Металлургического Общества и Каменского Екатеринославской губернии начала ХХ века» из книги Ігора Подзерка “Мой город”.
5. Наталія Буланова, Ольга Самойленко, Лілія Кравцова «Каменское и его окрестности середины XVIII – начала XX века».
6. «Краеведы рассматривали первую топонимическую реформу Каменского и презентацию энциклопедического справочника о Днепродзержинске».
7. Дмитро Кубанов «Проспектом Тараса Шевченка» (нарис, опубликований в газеті «Відомості» Кам’янської міської ради в лисопаді і2017 р., читайте за посиланням). 
8. «О чем говорят названия улиц Каменского: проспект Тараса Шевченко». 
9. Дмитро Кубанов «Житловий будинок металургійного заводу (1934)». 
10. Дмитро Кубанов «Довоєнні шкільні будівлі Кам’янського-Дніпродзержинська». 
11. оldmaps.dp.ua.
12. Олександр Слоневський «Село, не тронутое культурой», 2022 р.
13. ФОТОМАНДРІВКА КАМ’ЯНСЬКИМ-ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИМ І ЙОГО ОКОЛИЦЯМИ. 1344

Ігор Кузьминський, Галина Денисова

Читайте також: Історія Кам’янського/Дніпродзержинська: пам’ятаєте цей величезний градусник і салон «Щастя»?