Історія пр. Шевченка/вул. Сировця: хтось згадає «Пончики», хтось – «новий універмаг», а дехто – свою молодість

Скільки фактів з минулого цієї вулиці вже забулося! А скільки такого, про що ми й не знали…

В попередній публікації «Наш Репортер» розповідав, як із пустиря в середині ХІХ століття ця вулиця на кінець 30-х років ХХ ст. поступово стає однією з головних магістралей міста. За цей період (орієнтовно в 10-х роках ХХ століття) вона отримала свою першу назву – Кладовищенська, а у 1932 році була перейменована на вулицю Сировця.

В 1935 році тут проклали трамвайне сполучення, хоча при цьому асфальтованої дороги ще не було. Наприкінці 1930-х на цій вулиці вже звели більше десятка сучасних багатоповерхових будинків. Разом з тим можна було побачити звичайну сільську забудову (наприклад, місце сучасної будівлі міської ради).

Зазначимо, що будинки вулиці Сировця в той час доходили до території сучасного проспекту Аношкіна. Останньою була будівля школи № 18, зведена у 1935 році. Сьогодні це проспект Шевченка, 46, ми знаємо цю адресу як магазин та офісний центр «Меркурій». Вище була приватна забудова, городи, пустир та залізниця (саме та, яку ми бачимо біля сучасного магазину «Руді», тільки замість мосту був звичайний насип).

Проїжджа частина вулиці Сировця в районі перетину із сучасним пр. Аношкіна повертала ліворуч і йшла далі в район теперішнього військового кладовища. Тоді воно було міським (все це дивіться нижче на фото 1943 року, яке опублікував сайт).

Для доставки матеріалів на будівництво 4-поверхових будинків на проспекті Шевченка (повернуті до проспекту торцями, деякі мають біле кахельне облицювання, розташовані від перетину з вулицею Героїв-Рятувальників (Москворецькою) до перехрестя з проспектом Аношкіна) від станції Тритузної була прокладена залізниця. Вона перетинала вулицю Сировця в районі перехрестя з вулицею Манаєнкова (Комунарною).

І ще: починаючи з 20-х років минулого століття керівництво Кам’янського/Дніпродзержинська займало будівлю навпроти міського театру. Площа перед театром була головною і називалася на честь більшовицького вождя Володимира Леніна. Поруч, на проспекті Пеліна (сьогодні Гімназичний), розташовувалися правоохоронні органи того періоду. Проте, як ми знаємо, з часом ситуація зміниться, і адміністративним центром міста стане саме район Сировця. Про це розповімо згодом, треба було ще пережити окупацію та війну…

Війна: 1941-1945
Згідно із зібраними нами даними, цей період вулиця Сировця перенесла без втрат. Вона не була зруйнована. Під час окупації 1941-43 років тут, як і в мирний час, ходив трамвай. За інформацією історика і письменника Олександра Слоневського, в будинку №31 (на перетині Спортивної та Шевченка) німці відкрили казино під назвою «Люфт-Пост». Характерна прикмета цього будинку – годинник, який зупинився ще за радянських часів. Сьогодні тут розташована стоматологічна поліклініка.

Вулицю загарбники перейменували. З 1941 по 1943 рік Сировця називали на честь німецького генерала Фелікса Штайнера (ось він на фото).

  

Назву для вулиці було обрано не випадково. Саме ця людина командувала дивізією СС «Вікінг», яка вела бої з Червоною армією при захопленні Дніпродзержинська. За інформацією, зібраною краєзнавцем Віктором Ольгашко, цей підрозділ був причетним до масових розстрілів військових та цивільних осіб на території нашого міста у серпні 1941 року.

Проте, якими б тяжкими не були ці чорні сторінки в історії Кам’янського/Дніпродзержинська, вони теж закінчилися. Тож після війни і на країну, і на місто, і на вулицю Сировця чекала нова епоха.

Легендарне будівництво: вулиця Сировця здобула свій особливий вигляд
Як розповів журналісту відомий краєзнавець Дмитро Кубанов, у 1947 році було затверджено перший повоєнний генеральний план забудови Дніпродзержинська. В межах цього документу за якихось 6-7 років було проведено будівництво, яке сформувало центральну площу нашого міста – майдан Героїв. Нагадаємо, вона виникла у 1951-54 роках, її перша назва – Транспортна; з 1958 р. – перейменована в площу Леніна. Також в цей період активно формуються проспекти Свободи (тоді носив ім’я Леніна) та Шевченка (в ті роки – Сировця).

Одним з перших на вулиці Сировця в повоєнний час був зведений будинок № 3 (хоча проект житлового кварталу, який містив у собі Сировця, 3 та 5, за даними Д. Кубанова, був створений не пізніше 1941 року, архітектор – Лебединський). Цей будинок добре відомий багатьом мешканцям, він розташований на перехресті пр. Шевченка та вул. Галини Романової. Достеменно відомо, що у 1948 році його будівництво вже йшло повним ходом. Д. Кубанов знайшов фото тих часів, опубліковане у журналі «Вогник». Ось воно:

А ось цей самий будинок наприкінці 40-х років. За розповідями містян, на першому поверсі був продуктовий магазин:

Також одним з перших на повоєнній Сировця був зданий в експлуатацію будинок №17 (на розі Шевченка та Героїв-Рятувальників (Москворецької), збудований у 1949 році, хоча проект був розроблений ще до війни).
Ось одна з перших світлин будинку № 17 (її опублікував краєзнавець Віктор Куленко). Вона була надрукована у 1949 році в обласній газеті «Дніпровська правда». Фото новенької 4-поверхівки ілюструвало одну із заміток, в якій повідомлялося, що робітники коксохіму невдовзі святкуватимуть новосілля.
Окрім згаданих будинків №3 та 17, в цей період на вулиці Сировця зводять будинки № 2, 4, 20, 42 та 14. Останній заслуговує окремої розповіді, і на те є особливі причини.

Шевченка, 14, – головний будинок проспекту

Будинок № 14, приблизно 1951-58 роки (з архівів Віктора Куленка та Дмитра Кубанова)

Коли йдеш проспектом, на цю красиву будівлю важко не звернути увагу: правильні форми, лепнина на фасаді та, звісно ж, вежа зі шпилем. При цьому не менш цікава історія цього будинку (про неї свого часу вже розповідали краєзнавці Людмила Глок та Дмитро Кубанов).

Проектувала цю будівлю Ольга Брусова, донька легендарного Олексія Сокола (автора символу нашого міста – пам’ятника «Прометей»). До речі, ця її архітектурна розробка була удостоєна Всесоюзної премії. Мало кому відомо, що будинок № 14 – це тільки частина грандіозного проекту, який Ользі Брусовій, на жаль, так і не дали втілити у життя у повному обсязі.

Виявляється, за задумом архітектора, в районі теперішнього ліцею №16 планувалося звести ще один будинок зі шпилем. Ці дві будівлі-близнюки мали б стати боковими межами величезної міської площі. Центральну ж межу цього простору мала б окреслити нова будівля міської адміністрації (до речі, теж класичної форми, з вежею). Якби цей проект з’явився на рік-два раніше, центральна частина проспекту Шевченка могла б виглядати зовсім інакше. Проте у 1955 році керівництво країни ухвалило рішення, яким заборонялись так звані надмірності в проектуванні та будівництві. Архітектура міст в радянську епоху мала стати більш типовою та функціональною.

До речі, до наших часів дивом зберігся ескіз проекту нової міської площі, який розробила Ольга Брусова (архів зберіг відомий в місті журналіст Сергій Цонєв, якому його передали діти архітектора). Подивіться, проект вражає.

Перший асфальт, кінець залізниці, багато зелені та нова будівля школи № 16
Хоча рішення влади і завадило Ользі Брусовій втілити свій масштабний проект, тим не менш життя засвідчило: ідея з новою міською площею в цьому місці була цікавою. Як ми вже знаємо, і нова будівля мерії, і міська площа тут все ж таки з’являться, але дещо пізніше.

А поки що, у 1958 році, на вулиці Сировця тривала серйозна реконструкція. Тут змонтували зливову каналізацію, а також вперше поклали асфальтове покриття на проїжджій частині та на тротуарах. А ще – бордюри та бруківку між трамвайними коліями. Ось фото 64-річної давнини, на якому видно, як все це відбувалося (опублікував краєзнавець і збирач свідчень про історію міста Віктор Куленко). До речі, якщо придивитися, на місці теперішньої площі Калнишевського, неподалік від будинку № 14, ще видно приватні хати.

А ось ще світлина того ж періоду з архіву міського трамвайного управління:

Ще одна деталь: на тодішній вулиці Сировця було багато зелені. Сучасним архітекторам міста є чого повчитися у своїх попередників. Ось як виглядав початок Сировця (зупинка трамвая «Майдан Героїв», в ті часи – «Площа Леніна») у 1960-ті рокі (фото з архіву Віктора Куленка):

Завершуючи розповідь про історію проспекту Шевченка в період кінця 1950-х – першої половини 60-х, хотілося б нагадати ще кілька фактів:

– у 1960 році було розібрано залізничну колію від станції Тритузної та складу будівельних матеріалів, яка перетинала вулицю Сировця в районі перехрестя з вулицею Комунарною (Манаєнкова);
– у 1963 до школи № 16 був прибудований 3-поверховий корпус (ось це будівництво на світлині тих років з архівів Віктора Куленка та Дмитра Кубанова):

– у 1964 році за адресою: вулиця Сировця, будинок №6, відкрився магазин «Троянда». Там продавали трикотаж, галантерею, парфумерію і тканини. До речі, кілька років тому зовсім поруч у будинку №2 (там, де сьогодні магазин «Мегаспорт») відкрили магазин «Тканини».

Новий адміністративний та діловий центр міста
Наступні 15 років напевне можна назвати епохальним періодом в історії вулиці Сировця. За цей час тут було збудовано до десятка нових об’єктів, а сам проспект (тоді ще мав статус вулиці) набув того вигляду, який ми знаємо зараз. Треба зазначити, що в той час містом керував Микола Миколайович Ктитарев (з 1963 по 1981 рік). Також не останню роль в активному будівництві Кам’янського/Дніпродзержинська відіграв той факт, що керівництво СРСР тоді очолював наш земляк Леонід Брежнєв.

Тож нагадаємо, що у 1966-1967 роках зводиться сьогоднішня будівля міської ради (за даними Дмитра Кубанова, архітектор – Едуард Петрович Чубаров). Для цього будівництва довелося знести приватну забудову. До речі, як розповідають старожили, під час спорудження будівлі мерії робітники залишили кілька верб (росли в одному з приватних дворів). Потім ці дерева довгі роки прикрашали галявині перед міськрадою.

До 1967 року поруч із новою будівлею міської адміністрації з’явилася і нова площа. Її назвали на честь комуністичного діяча Фелікса Дзержинського (сьогодні площа носить ім’я Петра Калнишевського). Йому ж у 1967 році звели пам’ятник (до речі, автором монументу Дзержинському став наш земляк – скульптор Іван Першудчев). Ось фото з листівки тих років:

Буквально протягом декількох років в цьому районі було проведено ще одне масштабне будівництво. Зокрема, знесли будівлю старого парового млину, а на його місці у 1969 році збудували ЦУМ. Мешканці між собою почали називати його «новим універмагом» («старим» був теперішній торговельний центр «Райдуга» на проспекті Свободи, який з’явився у 1963 році).

 
Фото Якова Куценка – «Новий універмаг»

На цьому перелік збудованих в той період об’єктів на вулиці Сировця не закінчується:
– супутникові знімки проекту oldmaps.dp.ua свідчать, що у 1970 році у верхній частині вулиці Сировця був споруджений залізничний міст;
– у 1971 році проклали нову трамвайну лінію від перехрестя Сировця та Спортивної до вулиці Скаліка (сьогодні Слісаренка), яка поєднала центр міста з новим Південно-західним районом (Черемушками), ось ці події на фото із архіву трамвайного управління:

 
– у 1972 році з’явився Будинок побуту на перехресті Сировця та Ленінградської (сьогодні Шевченка та Аношкіна);
– у 1973 році було відкрито «Будинок меблів» (сьогодні тут розташовано магазин «Руді»);

«Будинок меблів» (фото з архіву Віктора Куленка)

– у 1974 році був збудований готель «Зоря» (фактично його адреса не належить до Сировця, проте з появою цієї висотної будівлі краєвид проспекту став ще привабливішим);
– у 1977 році введено в експлуатацію будинок за адресою: Сировця, 33-А (тут були ощадкаса та Центральний молочний магазин (попервах ця будівля проектувалася як кафе та магазин промтоварів);
– у 1978 році звели будівлю Центральної аптеки на перетині Сировця та тодішньої Ленінградської (теперішній проспект Аношкіна).

Закінчимо цей перелік 1979 роком. Тоді біля ЦУМу був збудований сучасний продуктовий магазин самообслуговування «Універсам» (сьогодні цю будівлю займає магазин «Варус»), а також Будинок політпросвіти (теперішній Центр дитячої творчості).

«Універсам» (фото Якова Куценка)

До речі, згідно з інформацією, яку знайшов Дмитро Кубанов, був час, коли там, де проїжджа частина вулиці Сировця проходить між теперішнім магазином «Руді» і колишньою Центральною аптекою, планували збудувати цирк.

Втрачені можливості
Історії вулиць і проспектів в якійсь мірі схожі з долями людей: теж є свої перемоги і свої поразки. Серед невдалих в історії Сировця/Шевченка можна назвати епізод з будівництвом Нового мосту. Нагадаємо, роботи почалися у 1986 році (за іншими джерелами – у 1988 р.).

Серед іншого проект шляхопроводу передбачав будівництво мостового переходу над вулицею Сировця. Як відомо, у 1994 році Новий міст був введений в експлуатацію. На жаль, значна частина задумів, які було закладено у початковий проект, реалізовані не були. Не збудували і мостовий перехід над вулицею Сировця. В результаті транспортний потік з Нового мосту тепер просто вливається в трафік проспекту, створюючи для автомобілістів багато складнощів.

Для об’єктивності слід зазначити, що будівництво мостового переходу над Сировця все ж таки починали. Зокрема, змонтували частину опор. Проте потім будівництво було зупинено. Самі ж опори простояли більше 20 років. У 2019 році при будівництві магазину «АТБ-Маркет» на перетині проспектів Шевченка та Аношкіна вони просто були демонтовані. Так епопея з мостовим переходом і закінчилася. Принаймні поки що.

Одна вулиця, а скільки про неї можна розповісти
Коли журналіст тільки починав роботу над цією публікацією, навіть і не здогадувався, як багато цікавих фактів містить ця тема. Бо, напевне, кожен мешканець бачить історію цієї вулиці на свій лад.

Хтось, читаючи статтю, пригадав будівництво ЦУМу чи «Універсаму». Проте напевне будуть і такі читачі, хто згадав пончикову на перехресті з вулицею Медичною, або як ходив робити сімейне фото в одне з найвідоміших фотоательє Дніпродзержинська на Сировця №5. А хтось захотів би почитати, як у 1972 році під час масових заворушень жителі міста брали штурмом ту саму нову будівлю міськради (було в історії цієї вулиці і таке). А ще немало мешканців міста середнього та старшого поколінь пригадали б демонстрації, які проходили по Сировця на 1 Травня та 7 Листопада.

Сподіваємося, що про ці та інші теми читачі пригадають в своїх коментарях. Ну, а історики, які займатимуться дослідженням цієї теми, використають ці спогади для підготовки наступних статей.

Проспект Шевченка: історія продовжується
Ось і добігає кінця наша розповідь, в якій редакція спробувала зібрати інформацію, як створювалася ця вулиця. Проте за вікнами вже давно ХХІ століття, і воно теж встигло внести свої записи в літопис тепер вже проспекту Шевченка:

– у 2011 році пройшла масштабна реконструкція ЦУМу (будівля стала торговельно-розважальним центром і отримала додаткові два поверхи);

Фото з архіву Віктора Куленка 

– у 2016 році вулиця отримала статус проспекту і нову назву – імені Тараса Шевченка;
– у 2016 році було демонтовано пам’ятник Дзержинському, а площу перед міськрадою перейменували на честь кошового отамана Запорізької Січи Петра Калнишевського;
– у 2019 році на перетині проспектів Аношкіна та Шевченка був збудований магазин «АТБ-Маркет».

Якщо придивитися уважніше, то з лютого 2022 року на Шевченка відбулося теж немало змін, пов’язаних з розпочатою проти нашої країни війною (мішки з піском, закриті фанерою вітрини деяких магазинів, темрява після заходу сонця тощо). Проте, як ми вже знаємо з історії, тяжкі часи теж мають властивість завершуватися. Тож будемо вірити, що у нашої країни, нашого міста і, звісно, у проспекту Шевченка обов’язково все буде добре.

При підготовці публікації використано матеріали, фото та інформацію:
– краєзнавця Дмитра Кубанова з його сайту;
– краєзнавця Віктора Куленка з його сайтів fotik.top та disk-sport.com;
– з книги «Белые пятна истории Каменского-Днепродзержинска» Олександра Слоневського та Олега Мороза;
– Людмили Глок «История застройки улицы Сыровца: Дело Ольги Брусовой».

Ігор Кузьминський, Галина Денисова

Читайте також: Цього дня у Кам’янському розпочалася історія Дніпровського технічного університету