Долі людські: неповне діамантове весілля

Ніна Олександрівна Циганок – відомий у Кам’янському історик, краєзнавець, ветеран музейної справи, багаторічний директор Музею історії нашого міста, член Національної спілки журналістів. 43 роки вона присвятила музейній справі. І всі ці роки поряд з нею був її чоловік – Циганок Микола Опанасович. Її опора, її мурована стіна. У шлюбі вони прожили майже 60 років. Микола Опанасович зовсім трохи не дожив до свого діамантового весілля. Він пішов із життя 5 квітня 2024 року.

Сьогодні так мало шлюбів дотягують до срібних, не те що до діамантових ювілеїв. Як прожити з однією людиною все життя? Про це розповість сама Ніна Олександрівна.

– Коли мені запропонували розповісти про наше подружнє життя, я подумала: «Нічого особливого у нас не було. Та й писали про нас вже: у 2014 та у 2016 роках». І все-таки в кожній сім’ї може бути щось своє, неповторне.

З майбутнім чоловіком ми познайомились у місті Біла Церква на танцях. Сюди ми з моєю сестрою-близнючкою Вірою приїхали за розподілом після Прилуцького педагогічного училища. А Микола, уродженець Дніпродзержинська, служив тут надстрокову службу авіамеханіком. Ми з Вірою виглядали та одягалися тоді однаково. Але чомусь Микола вибрав мене. Незабаром і Віра познайомилася з військовим з тієї ж частини. І наша четвірка стала нерозлучною. Ми навіть весілля зіграли в один день.

Сімейна реліквія

Виявилося, що ми з Миколою народилися одного місяця – у лютому. 11 лютого 1964 р. я отримала від нареченого пам’ятний подарунок. Ми були у Палаці культури. У фоє Микола підвів мене до кіоску із сувенірами і, вказавши на статуетку закоханої пари в українському народному вбранні, запитав: «Подобається?». Звісно, подобалася. Тим більше, що хлопець зі статуетки був такий схожий на Миколу, а сама пара нагадала сюжет «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. Все зрозумівши без слів, мій супутник сказав: «Ну, тримай. Тільки прошу вважати це не просто дарунком до дня народження, але й нашим символом на довгі роки».

За пів року відбулося наше весілля, і статуетка займала почесне місце на святковому столі. Вона стала вже не тільки моєю, а й нашою. Сімейну реліквію берегли не лише ми з чоловіком, а й наші діти. Починаючи в квартирі ремонт, ми відвезли статуетку на дачу, подалі від усіляких випадків. Але там вона розбилася. Сумувала вся родина.

Пройшло багато років, і наша онука Даринка, працюючи в Бельгії, розшукала точну копію «Наталки та Петра» в антикварній крамниці. І подарувала нам на золоте весілля! Ми були дуже зворушені її увагою, тим, як вона цінує та поважає сімейні традиції.

“Я дуже любила свою роботу, і чоловік підтримував мене”

Але поки що до народження онуки було ще далеко. З Білої Церкви ми переїхали до Дніпродзержинська та оселилися у мами Миколи, у приватному будинку. Микола працював машиністом тепловоза. Я досі не можу спокійно чути тепловозний гудок. Біля нашого городу проходила залізнична гілка. І якщо Микола їхав нею, завжди давав гудок. А ми з донечкою Іринкою бігли, щоб помахати татові.

Я закінчила історичний факультет Дніпропетровського університету, почала працювати в музеї історії Дніпродзержинська. У музейну справу я занурилася з головою. Працювала допізна, навіть у вихідні. Вдома писала тексти лекцій, готувала статті до газет та журналів, рецензії на чиїсь статті. А чоловік добровільно взяв на себе левову частку домашніх турбот: ринок, магазини, кухню, двох дітей – доньку та сина.

Я часто із захопленням розповідала Миколі про справи в музеї, про свої знахідки та зустрічі з цікавими людьми. Можливо, ці розповіді так на нього впливали. Він постійно говорив: «Я задоволений тим, що ти задоволена».

Одного разу в суботу я вирішила не піти на роботу. Почала готуватися до прання. Заходить мій Микола і з подивом питає:
– Чого це ти не збираєшся на роботу?
І тут же додає:
– Краще йди собі, бо ти будеш вдома, а дума твоя – в музеї. Я ж постараюся впоратися сам.

Часто мої музейні гості з різних міст Радянського Союзу також ставали гостями нашої родини. Готувалися до їхнього прийому ми іноді разом, а іноді все робити доводилося чоловікові.

Об’єднують діти

І в молодості, і до останніх днів Миколи нас дуже поєднували діти. Чоловік до нестями любив нашу доньку Ірочку. Як залізничник, куди тільки не возив її. А потім навіть ревнував до мене сина Ростика – у мене з’явилася можливість брати дитину із собою у відрядження та на екскурсії.

Микола завжди домагався, щоб у родині все відбувалося неодмінно в його присутності. Згадується такий випадок. Ми чекали на народження другої дитини. Чоловік купив квитки, щоб повезти доньку до Москви. Все було так гарно розплановане. Але синок не поспішав народжуватись. Мабуть, термін мені визначили не вірно. Микола сумнівався: їхати – не їхати. Вирішив таки їхати і попросив: «Ти ж, якщо шо, то не їдь з дому без мене». І оте «якщо шо» й відбулось.

Останні роки разом

Так за постійними турботами, як кажуть, ніколи було і посваритися. Але це не значить, що ми прожили без сварок усе життя.

Винятком стали останні 6 років, у які він жив з високою ампутацією ноги та ще понад два роки – з іншою надзвичайно складною хворобою. Його дратували мої постійні приставання з огидними йому ліками і те, що він не все міг робити те, що зазвичай виконував раніше. Але я не скаржилася на долю, хоч рідні та близькі мені щиро співчували. Мене тримала думка, що я тепер віддячую йому за те, що він до цього постійно робив для мене.

На 80-річний ювілей Миколи Опанасовича ми зібрали найближчих людей. І за столом я прочитала вірш, написаний Риммою Занько (40 років тому я приймала її на роботу до музею). Ці рядки чоловік слухав із великим задоволенням:

Миколо, любий чоловіче,
Чи склалося б моє життя,
Аби не виховала мати
У праці й труднощах дитя?!

Ти виріс мужнім Чоловіком,
Який здолає, зможе все.
Я – в затишку твого уміння.
Сім’я для нас – понад усе!

Я відбулась як особистість.
Не кожній жінці так щастить.
Дітьми опікувавсь, обійстям.
В житті не схибив ні на мить!

Ми, навіть, разом народились
У лютому – така судьба.
Святами й смутком ми ділились,
Де я – там ти, де ти – там я!

Нехай ще якомога довше
З тобою проведем життя.
В нас є усе – онуки й діти,
А головне – є Почуття!!!

Замість епілогу

Мого Миколи Опанасовича немає вже пів року. На день нашого діамантового весілля зібралися діти та онуки. Невеселе вийшло свято. Порожнеча, що залишилася без нього, нікуди не подінеться.

Тому хочу сказати читачам, особливо молодим: спішіть робити добро своїм близьким, як би не було тяжко. Воно триматиме вас і тоді, коли залишитесь без своєї «половинки»

– То в чому ж, на вашу думку, секрет щасливого, багаторічного шлюбу? – запитала я Ніну Олександрівну наостанок.
– В коханні. У тому, щоб після пристрасті, що відбушувала, у відносинах залишилися щире тепло, турбота і повага. Егоїсти не живуть разом.

Галина Денисова

Читайте також: Брати Крикент: родинна історія лікарів з Кам’янського