Валентин Старков: Телебачення – живе мистецтво донести необхідну і корисну інформацію до людей

Телебачення активно розвивалося із середини ХХ століття, згодом перевернуло весь світ у 90-х роках та на початку третього тисячоліття. Впродовж останнього десятиліття, при тотальному домінуванні мережі Інтернет із її нескінченими веб-сторінками, інтернет-платформами, сайтами, youtube-каналами, телебачення значно поступилось сучасним засобам масової інформації, але все одно залишається класичним джерелом інформування, однією із галузей журналістики – захопливим мистецтвом.

Валентин Старков все своє свідоме життя мріяв працювати на телебаченні. До мрії свого дитинства чоловік пройшов довгий, тернистий шлях. Навіть професію журналіста чоловік обрав заради здійснення, нехай і миттєвої, але можливості попрацювати телевізійним журналістом. Не все склалося як гадалося, але все одно часи роботи в тележурналістиці – найголовніші та найцікавіші у його житті. За плечима Валентина робота на телевізійному 41 каналі Дніпродзержинська – студії «Автор ТВ» із власною щотижневою програмою «Політичний аспект», яка виходила впродовж двох років. Згодом була робота на 27 телеканалі Дніпра, участь у різних телепроектах обласного центру. Нині чоловік працює в прес-службі одного з промислових підприємств міста. У день працівників телебачення і радіомовлення ми зустрілися із Валентином та попросили розповісти про особливості цієї необхідної, цікавої, нелегкої, але такої привабливої професії.

– Валентине, захоплення телебаченням із дитинства визначається талантами, схильністю до певної діяльності, яке починається зі школи. Чимало людей вважають не стільки телевізійну справу, скільки роботу в кадрі чудернацтвом. Як такий вибір відбувся у Вас?

– У своє раннє дитинство, на початку 80-х років, в підлітковому віці, у 90-х, я із задоволенням дивився телевізор, при чому доволі часто науково-популярні, документальні фільми, новини, програми, присвячені країнознавству, розважальні програми для дорослих, перші розважальні шоу радянського і українського телебачення. Можна із впевненістю сказати, що я виріс біля телевізора. Гадаю, що вже з малечку десь на підсвідомості в мене народжувалося бажання опинитися у цікавому світі камер, де вирує по-справжньому цікаве життя, особливо приваблюючи взаємовідносинами між людьми, що дуже відрізняється від наших реалій.

Звісно одного бажання потрапити до обойми телевізійників замало. Телебачення приймає у свої обійми по-справжньому відчайдушних, обдарованих, талановитих людей, яким є що сказати іншим мовою екрану. В мене інший шлях, пов’язаний із наполегливістю і сумлінням, постійними випробуваннями. Переконаний, що робота в прямому ефірі або навіть стендап сюжету у телевізійному кадрі – найвищій пілотаж професійності журналіста. До проявів чудернацтва можу віднести факт, коли глядач – твій знайомий, але відмовляється вірити власним очам, побачивши тебе на екрані. Одного разу знайомий нашої сім’ї, перемикаючи пульт телевізора, потрапив на мою програму «Політичний аспект» і зателефонував моєму батькові та й каже: «Бачив хлопця по телевізору дуже схожого на Валентина, але розумію, що ні за яких обставин він там бути не може». В цьому прояв психології певної людини.

– Валентине, більшість пересічних людей вважають професію телевізійного журналіста справою для обраних, до того ж зовсім не чоловічою. Чи підтримували батьки Ваш вибір?

– Повністю згоден із першим твердженням вашого питання. Професію телевізійний журналіст можна із впевненістю віднести до обраних. По- перше, через зовсім не велику затребуваність на ринку праці. По-друге, дається в знаки величезна конкуренція, особливо у невеликих містах. По-третє, професія загалом дівоча, на пальцях однієї, подекуди двох рук, можна перелічити телевізійних журналістів-чоловіків, працюючих в кадрі, особливо, на місцевому телебаченні, одиниці з них утримуються десятиліттями. І все ж гадаю певною вдачею, що впродовж п`яти із половиною років із перервами мені довелося попрацювати в цій цікавій галузі. Мою зацікавленість телебаченням спостерігав дідусь, коли мені було 12 років. Одного разу, на канікулах, я дивився програму «Навколо світу», присвячену Індонезії, тоді мені дідусь сказав: «Такої зосередженості та уважності я не зустрічав, ти повністю поринув у події на екрані».

Звісно, батьки прислуховувалися до мене, але все-таки вважали, що чоловіка визначає серйозна професія, і тим не менше все-таки підтримували мене. Одного разу тато подарував мені касетну відеокамеру «Panasonic» – найулюбленіший подарунок моєї юності. З нею пов’язані мої перші пам’ятні домашні репортажі, поступово формувався домашній відеоархів. Вдячний їм за підтримку і слушні поради. Будучи вже зовсім дорослою людиною, розумію: життя телевізійного журналіста дуже короткотривале. Тому на все життя на телебаченні лишаються одиниці. А відтак можна говорити про жорсткий відбір, своєрідну селекцію, яку не всі можуть пройти і витримати. В цьому наше життя, але й неповторний, цікавий його досвід.

– Валентине, захоплення телебаченням із дитинства достатньо несподіване, особливо для хлопця. Люди, які у дитинстві мріяли про щось загадкове та неймовірне, доволі часто так і лишаються у дорослому житті великими дітьми. Чи не потрапили Ви у полон певних ілюзій та як вплинув вибір творчої професії на ваше життя?

– У полон ілюзій найчастіше потрапляють мрійники – особливий тип людей. Важливо, щоб наші бажання співпадали із реаліями буденності та усвідомленням власних здібностей. Звісно, творча професія сприяє уникненню та певному відстороненню від труднощів і проблем. З життєвих прикладів знаю, що великою дитиною може бути не тільки журналіст, художник, співак, але й бухгалтер, будівельник, і навіть лікар. Все залежить від певних обставин виховання, умов життя, свідомості та характеру людини. Як не дивно, але в мене не виникало ілюзій щодо професії телевізійного журналіста, оскільки професійне життя на телебаченні вкрай коротке і лише одиниці журналістів можуть пишатися єдино незмінним шляхом впродовж десятиліть.

Особисто для мене захоплення телебаченням стало мотивуючим фактором до навчання на факультеті журналістики та набуттям і вдосконаленням професійних журналістських, а згодом дикторських навичок. За природою в мене не має баритону – тембру голосу, який особливо привабливий для телебачення. Чимало часу проводив у тренуваннях дикції та мови, відточуючи вимову літер і наголос слів, записував маленькі ролики із побутового життя на відеокамеру. У далекому 2008 році, за чотирнадцять років до початку повномасштабної війни, повністю перейшов на українську мову. Хоча навчався у російськомовній школі та й зростав геть не в українському середовищі. Без слів перебільшення українська для мене – мова телебачення. Звісно, ніщо не замінить людського спілкування, але беззаперечно, телевізор став для мене віртуальним вчителем і другом.

– Валентине, наполегливість і сумлінність привела Вас до телевізійної студії не тільки рідного Кам’янського, але й телеканалів Дніпра, де Ви брали участь у багатьох соціальних проектах, були автором декількох програм. Кого з перших вчителів згадуєте із вдячністю? Що найбільше запам’яталося?

– Як і для багатьох людей, робота на телебаченні вважалася для мене суцільною фантастикою. Прийшов працювати журналістом на телебачення достатньо пізно, у 29 років. З великою вдячністю і теплотою завжди згадую директорку дніпродзержинського 41 каналу «Телекомпанії «Автор ТВ» Людмилу Анатоліївну Качанову, яка дозволила мені, хлопцю без жодного досвіду, увійти в кадр і вести власну авторську програму «Політичний аспект». З висоти тринадцятирічної практики журналіста, розумію певні недоліки тодішньої моєї роботи, але й водночас неймовірно вдячній цій прекрасній жінці за навчання першим крокам професії, довіру, втілення не одноденної забаганки, а справжні мрії дитинства, які мають неодмінно втілюватися у життя. Згодом вступив на заочне відділення факультету журналістики (ФСЗМК) ДНУ, який успішно закінчив. Авторська програма виходила в ефір близько 3 років (до закриття «Телекомпанії Автор ТВ»). Після свого першого телевізійного досвіду брав участь у соціальних проектах дніпровських телеканалів: «Як говорять» (11 канал), «Народна правда» (34 канал), «Ранковий Коктейль», «Наживо» (Суспільне Дніпро). Всі ці платформи при відкривали лаштунки журналістської телевізійної справи дозволяли вдосконалитися, відкрити щось нове і цікаве для себе.

– Після роботи у рідному місті одним з важливих кроків професійного зростання стала участь у телевізійному проекті 27 телеканалу Дніпра, присвячену ветеранам Другої світової. Розкажіть про програму «О времени и о судьбе».

– Працювати з людьми такої вікової категорії для більшості журналістів, особливо молоді, вважається складною і нецікавою справою. Занадто велика відстань між журналістами та людьми вже такого далекого минулого століття, яка складає 40, 45, а подекуди навіть півстоліття. Таке положення природне, але я з дитинства завжди із великою повагою ставився до ветеранів Другої світової війни, далося в знаки виховання дідуся і бабусі.

Приємно, що мені завжди вдавалося знаходити порозуміння із кожним учасником програми, і вони відповідали взаємністю. Участь в одній з програм взяла моя бабуся Наталія Іванівна Смаль – ветеран праці Дзержинки, яка вже, на жаль, пішла з життя три роки тому…

Відверто кажучи, багато в чому, починаючи з назви проекту російською, режисура програми мені як людині та журналісту були не до вподоби, але бажання віддати пошану нашим дідусям і бабусям, зберегти пам’ять для їхніх дітей, онуків і правнуків – виявилося важливішим за непорозуміння і розбіжності. Проект не луснув, немов бульбашка, зникнувши у клопотах повсякдення. Своїм маленьким досягненням вважаю, що програма виходила в ефір майже два роки українською мовою. Кожен учасник проекту розповідав свою історію життя, війни: трагічну, болісну, але й водночас неповторну і цікаву. Чимало говорили про сьогодення, відтоді росія анексувала Крим, почалася війна на Донбасі…

Робота та спілкування із людьми поважного віку, на долю яких випала війна та чимало випробувань і негараздів, надали важливий людський та журналістський досвід. У четвертий рік повномасштабної війни в Україні все більше усвідомлюєш величезну трагедію і подвиг, який здійснили ветерани Другої світової вісімдесят років тому. Мова не тільки про поле бою, а ще й про здатність вистояти і вижити в часи війни, виховати дітей та відбудувати свою країну.

Всі мої співрозмовники – учасники і ветерани Другої світової війни – в програмі «О времени и о судьбе» із великою любов’ю зі сльозами на очах розповідали про рідну землю, вірили в щасливе майбутнє України. Переконаний, що віра та моральна підтримка того «стального» покоління є своєрідним оберегом та надихає щодня зовсім юних, молодих і зрілих захисників і захисниць боронити нашу державу від загарбників. Україна неодмінно відродиться у цій боротьбі!

– Телевізійна діяльність пов’язана комунікацією із різними людьми, це своєрідний коктейль відкриттів і розчарувань. Що Вас особливо вразило у «телевізійній кухні»?

– Телебачення – віддзеркалює світ конкуренції, місце боротьби і суперництва, без яких, на жаль, неможлива взаємодія людей у цій професії, їхня співпраця та подальший розвиток. У публічних видах діяльності боротьба за місце під сонцем більш запекла, ніж у звичайних професіях, тим не менше без цього не обійтися. Тому часом буває нелегко, але все одно слід із наполегливістю і сумлінням виконувати свою роботу, навіть всупереч людям, які досконало тебе ображають і принижують. Для мене одним з відкриттів роботи на телебаченні стало те, що люди, які ставляться до тебе зверхньо, найбільш «скромні» не тільки у професійній освіті, але й у власних досягненнях, при цьому мають поважну посаду, але по-справжньому повчитися в них нічому… Це відповідає їхньому ставленню до інших. Але на цьому ні в якому разі не можна зосереджуватися – розуміння їхньої поведінки має проходити повз справжнє бажання працювати, досягаючи певних обріїв професіоналізму. Намагаюся дотримуватися принципу: жодних конфліктів, навіть коли відверто провокують!

– Впродовж останніх тридцяти років сформувалася достатньо велика категорія людей, які зневажливо ставляться до телебачення через його певну ідеологічну заангажованість, називаючи телевізор зомбі-скринькою, уникаючи можливості отримувати з телебачення будь-яку інформацію. Що Ви можете сказати таким людям?

– Кожен особисто обирає спосіб отримання інформації, пізнання, розваг. У сучасному світі все відносно та неоднозначно. Ідеологічні настанови притаманні майже всім виданням, інформаційним каналам, порталам тощо. Істина десь посередині, а важливим чинником достеменності інформації полягає у вихованні інформаційної гігієни, яка у здатності критично мислити та вміти співставляти факти і події. У даному випадку зовсім не потрібно бути професіоналом політологом або аналітиком. Доросла, освічена людина все-таки в змозі відокремити справжнє від відвертих пропагандистських догм і популярних фейків. Нині кожен має величезний вибір отримувати інформацію на будь-який смак. Особисто для мене телевізійна журналістика – особливий вид сучасного мистецтва, який інформує виховує і розважає. Знаю чимало людей розлючує таке твердження, але це про ваше світосприйняття і здібність відокремити по-справжньому цікаве, Нині кожен має величезний вибір отримувати інформацію на будь-який смак. Особисто для мене телевізійна журналістика – особливий вид сучасного мистецтва, який інформує виховує і розважає. Знаю, чимало людей розлючує таке твердження, але це про ваше світосприйняття і здібність відокремити по-справжньому цікаве, корисне від брудного і нікчемного.

У часи повномасштабної війни чимало журналістів і глядачів пройшли інформаційно-культурну гігієну, яка для багатьох повністю викреслила так звану радянсько-російську школу телевізійної журналістики. Коли на твоїх очах вбивають дітей, жінок і чоловіків, руйнують будинки і міста, на мою думку, слухати і дивитися що-небудь з російського телебачення не сумісно із поняттям «людина».

– Присвятити себе творчій професії – не лише виклик собі, але й велика відповідальність за власну долю, яка полягає у зворотному зв’язку із тими, для кого працюєш – звичайною затребуваністю. Зі свого досвіду що порадили б батькам, діти яких зацікавилися телевізійною журналістикою, мріючи обрати її своєю майбутньою професією?

– Важливими рисами характеру дитини у виборі професії телевізійного журналіста постають сумлінність і цілеспрямованість, але все-таки найголовніше полягає у здібності взаємодіяти і співпрацювати із людьми. Останній фактор чи не найголовнішій в професії телевізійного журналіста.

Раніше всі так звані рожеві мрії дитинства щодо творчих професій закінчувалися для нашого покоління років, хоча у теперішніх юнаків і дівчат процес становлення особистості може тривати й до 25–30 років, та й взагалі чітко не обмежується часом. Лише одиниці досягають своєї рожевої мрії. Її здійсненню сприяють багато чинників: обдарованість, сумління, старанність, віра у власну вдачу, а найголовніше – кропітка сумлінна праця. Батькам важливо зрозуміти, наскільки серйозно захоплюється підліток певною справою. Як проявляє себе, що йому по-справжньому цікаво, а до чого вимушуєте ви. Коли дитина завзято чимось цікавиться впродовж довгого часу, це вже не гра або данина моді. Відтоді його вступ до того чи іншого навчального закладу буде більш усвідомленим, а отже ризик великого розчарування із подальшою зміною професії стане мінімальним. Подібні питання варто не лише обговорювати, але й відчувати своєрідний пульс здібностей та прагнень твоєї дитини, допомогти зробити правильний для неї вибір.

У становленні дитини як особистості важлива золота середина: не зламати віру в себе, але й робити свій вибір на чіткому, а не ілюзорному усвідомленні своїх переваг і недоліків.

– Ви не працюєте в тележурналістиці впродовж останніх семи років, але не можу уникнути питання про улюблених ведучих у телепрограмах, всіх тих, на кого рівнялися і надихаєтеся нині.

– Дійсно, завжди мій день починається із телевізійних новин загальноукраїнських телеканалів, які вже четвертий рік поспіль об’єдналися в єдиний інформаційний марафон. Майже завжди всі ранкові новини сумні та трагічні. Триває війна… Я пишаюся без винятку українськими ведучими: медійними і початківцями, особливо журналістами новин, які працюють на лінії фронту. Перелічувати прізвища – справа невдячна, але в своїй галузі всі ці люди – справжні бійці інформаційного фронту. Війну виграти без професійних тележурналістів неможливо, тому що саме завдяки їхній небезпечній, часом невдячній роботі ми дізнаємося про перебіг подій на фронті, в країні, області, місті та селищі. Значення їхньої роботи в часи війни важко переоцінити.

З певною періодичністю дивлюся новини 11 каналу, із захопленням спостерігаю за роботою журналістів «МІС ТВ», рідного Кам’янського, які дуже дотепно, цікаво і влучно розповідають про події з життя містян. Для мене найголовнішим в роботі телевізійного журналіста є мистецтво лаконічно і цікаво донести до глядача важливу і необхідну інформацію.

– Наша розмова з Вами відбувається в день професійного свята працівників зв’язку, телебачення та радіомовлення. Що побажаєте колишнім колегам в день професійного свята?

– Вітаю працівників радіо та телебачення і всіх причетних до цієї необхідної та цікавої справи із професійним святом! Бажаю настання миру на українській землі, здоров’я, побільше гарних новин, реалізації цікавих проекти, які захоплюватимуть глядачів, розкриваючи ваші здібності та творчі задуми! Бережіть себе! Можливо, я надто ідеалістично ставлюся до професії тележурналіста, але все одно вважаю, що гарний тележурналіст має бути освіченою, приємною і доброю людиною!

Бесіду вела Віка Стоянова