История Каменского/Днепродзержинска: центр пр. Шевченко мог быть совсем другим

Смелые идеи архитектора Брусовой: домов, как городская библиотека, – планировалось два; школу № 16 – снести; здание городской администрации должно было быть с башней…

К 110-летию со дня рождения Ольги Брусовой. В детстве она жила в нашем городе вместе со своим известным отцом (Алексеем Соколом – автором памятника Прометею). Когда выучилась и стала архитектором, много лет здесь работала. Десятки зданий, спроектированных Брусовой, служат жителям города и сегодня. А вот некоторые ее интересные проекты остались только в чертежах.

Подробности предлагаем прочесть в статье известного краеведа Людмилы Глок.

Ольга Брусова: лінії долі відомого архітектора Кам’янського
(до 110-ї річниці народження)

Життєвий шлях, втілені проекти, а також задуми,
що могли докорінно змінити вигляд міста

Народилася вона 5 липня (за старим стилем) 1916 року у Харкові. На фото із сімейного архіву Брусових — кількамісячна Оля разом зі своїми батьками. Та даремно дослідники шукатимуть запис про хрещення дівчинки у церковних метричних книгах того часу. Лише 27 квітня 1918 року у Свято-Миколаївській церкві міста Кам’янського відбувся чин хрещення дочки почесного потомственного громадянина, класного художника Олексія Яковича Сокола та Наталії Лаврентіївни. Це підтверджує і виписка з метричної книги, видана на вимогу матері 1 травня того ж року.

Чому дитину похрестили лише майже у дворічному віці — сьогодні вже ні в кого спитати. Та й біографія цієї талановитої й незвичайної архітекторки досі залишається малодослідженою, хоча нині ми вже відзначаємо її 110-річний ювілей.

Як народжувалось покликання

Невдовзі після цього 18-річна Наталія йде на війну у складі харківського робітничого загону, яким командував Юзеф Сак-Саковський. Маленька Оля залишається у Кам’янському разом із батьком.

Олексій Якович користувався повагою як серед освічених людей, так і серед робітників. Саме тут він працював над розписом Свято-Миколаївської заводської церкви.

Є один момент, який мене дивує. Приблизно через десять років Наталія, вже одружившись із Юзефом, забирає Олю з Кам’янського до Харкова — тодішньої столиці УРСР. Сак-Саковський після служби в РСЧА, де командував різними військовими частинами та став двічі орденоносцем, швидко просувається кар’єрними сходами. Сім’я живе у самому центрі міста, на Сумській вулиці, у просторій квартирі — як сказали б сьогодні, в елітному будинку.

За сучасними мірками Ольгу можна було б назвати «мажоркою». Перед нею відкриті двері будь-якого вищого навчального закладу — обирай будь-який шлях. Але вона мріє про архітектуру. Чому? Що саме вплинуло на її вибір?

Тепер залишається лише здогадуватись. Можливо, витоки цього вибору слід шукати у її ранньому дитинстві.

Тодішнє Кам’янське — провінційне промислове селище на березі Дніпра, над яким здіймалися труби металургійного заводу. Станом на 1913 рік тут проживало 40,5 тисячі мешканців. Згідно зі становою статистикою, серед них було 346 дворян та 110 почесних громадян. Саме вони становили місцеву еліту — дипломовані інженери, лікарі, висококваліфіковані викладачі, випускники духовних семінарій і консерваторій.

Одним із них був і Олексій Якович Сокол, який закінчив два престижні навчальні заклади свого часу — Московське училище живопису, скульптури та архітектури і Художню академію в Петербурзі. На той час він уже виконав великі замовлення з розпису храмів у різних містах, і адміністрація заводу обрала саме його серед багатьох претендентів для розпису новозбудованої церкви.

Можна лише уявити: квартира, заповнена книгами, картинами, кресленнями, розмови про мистецтво. А в ній часто наодинці — маленька дівчинка, яка ще не знала, що через роки сама створюватиме архітектуру..

А тим часом уже розгорталися події громадянської війни. У сорок шість років Олексій Якович залишився з маленькою дочкою, якій ще не виповнилося й двох років. Разом їм довелося пережити зупинку заводу, тяжкі часи та голод 1921 року.

Лише у 1923 році у їхній невеликій родині з’явилася 33-річна Ольга Семенівна — вчителька, з якою Олексій Якович одружився і яка взяла на себе турботи про домашній побут.

До речі, в обласній газеті «Звезда», яка у 1925 році розповідала про створення пам’ятника борцям революції, пише, що фігуру титана доручили Соколу ще у 1919 році, називаючи його архітектором.

Судячи з фото Олі з батьком уже біля збудованого ним будинку з мансардою, вона приїздила до Кам’янського і після переїзду до Харкова.

На фото: будинок Олексія Сокола сьогодні у Кам’янському (вулиця Сергія Воробйова/колишня Пушкінська)

Там, де визрівало покликання

Другий чоловік матері, Юзеф Сак-Саковський, удочерив дівчинку, через що змінилися її прізвище та по батькові. У сім’ї народилися Едуард, Йосип та Іннесса.

Харків тих років був не лише столицею УРСР, а й одним із головних центрів архітектурної думки. Тут народжувалися нові ідеї, точилися суперечки про майбутнє міст, формувалися різні творчі підходи — від сміливого конструктивізму до монументальної класичної архітектури. Потрапивши у таке середовище, Ольга опинилася у самому вирі культурного та професійного життя.

Та й Кам’янське, куди Ольга приїздила на канікули, теж стрімко розбудовувалося. Олексій Якович у той час працював інспектором «Південпроекту», а згодом очолив ремонтно-будівельний підрозділ Дніпровського державного заводу. Цілком можливо, що дівчина бувала на об’єктах, будівництвом яких керував батько.

Думаю, свою роль відіграв і він сам. Олексій Якович був людиною академічної школи, прихильником класичних форм і традиційного мистецтва. Храми, над розписом яких він працював, вирізнялися гармонією пропорцій, увагою до композиції та декоративними деталями. Можливо, саме атмосфера книг, картин і розмов про мистецтво ще змалку формувала художній смак Ольги.

Мабуть, тому після закінчення школи вона майже не вагалася: спочатку вступила на робітфак, а у 1935 році — до Харківського інженерно-будівельного інституту.

Саме в цей час усе більшого значення набували монументальність, класичні форми й декоративність. Архітектура мала не лише виконувати практичну функцію, а й створювати відчуття величі. Можливо, тому пізніше у власних роботах Ольги з’являться башточки, ротонди, колони та ліпнина — риси архітектури, де важливою була не лише функція, а й краса.

Та у 1938 році життя родини різко змінилося. Коли по всьому СРСР почалися арешти «латиських стрілків», Юзефа Сак-Саковського заарештували. Його затримали просто на вулиці, коли він разом із молодшими дітьми йшов купувати черешню. Крім того, було заарештовано й чоловіка його сестри.

Над Наталією Лаврентіївною, Ольгою, її братами та сестрою нависла страшна загроза — стати родиною «ворога народу», з усіма можливими наслідками: арештом матері, відрахуванням з інституту, дитячим спецбудинком для молодших дітей.

Вже наступного дня після арешту сім’ю виселили з квартири, фактично викинувши на вулицю. Та Наталія Лаврентіївна не стала чекати нового удару. Вона подала до суду позов щодо виселення багатодітної родини учасниці громадянської війни — і виграла справу.

Не зреклася вітчима й Ольга, хоча це могло врятувати її саму. У списках випускників Харківського інженерно-будівельного інституту 1940 року вона значиться як Брусова-Сак-Саковська.

У вересні 1939 року помирає Олексій Якович Сокол. Ольга не приїхала на похорон батька — за десять днів до цього у неї народився первісток. Саме йому дід заповів дві кімнати у будинку, який будував для своїх дітей.

Після захисту дипломів колишні одногрупники, а тепер подружжя молодих архітекторів Сергій та Ольга Брусови отримали направлення на Дніпровський завод. Проєкт реконструкції Палацу культури розробив Сергій Георгійович. Можливо, вже тоді вони мріяли про місто, яке зміниться завдяки їхній праці. Та навіть цей проєкт завадила здійснити війна.

Дніпродзержинський ренесанс

З евакуації Брусови повернулися одними з перших. У Магнітогорську в березні 1945 року у них народилася дочка Людмила.

Син Брусової – Володя, якому тоді ще не виповнилося й шести років, на все життя запам’ятав важкий трупний запах, коли поїзд зупинився у Сталінграді. Батько, вистрибнувши з вагона, приніс кілька рум’яних яблук. Відтоді Володимир Сергійович ніколи не їв яблук — настільки глибоко закарбувалися у пам’яті ті страшні враження.

Попереду були зруйновані війною міста і спалені села. Сергій Георгійович часто виходив палити у тамбур.

Дніпродзержинськ, на диво, мало постраждав від війни. Але архітекторів зустріли радо. Особливо зрадів Флегонт Никифорович Дерябін, який з 1944 року поєднував посаду головного архітектора нашого міста з посадою головного архітектора обласного центру.

Обсяг роботи був колосальним. Не вистачало будівельних матеріалів навіть для відновлення зруйнованих заводів: використовували цеглу зі старих споруд, рейки замість балок. Що вже говорити про олівці, ватман чи туш! А тут на завод повернулися два архітектори.

На фото: Ольга Брусова з сином Володею (ліворуч) під час будівництва будинку № 14 по вул. Сировця, (приблизно початок 1950-х)

Ні, бригаду «Облпроєкту» у Дніпродзержинську потрібно було комусь очолити, та й головний архітектор місту необхідний.

Так визначилася подальша роль Брусових у повоєнному місті.

Мабуть, нам дуже пощастило, що Людмила Сергіївна Брусова зберегла сімейний та професійний архів батьків і дозволила ознайомитися з ним та зробити копії документів і фотографій. Пізніше її спогади доповнив Володимир Сергійович — професор Московського авіаційного інституту, який на моє запрошення приїздив до міста свого дитинства.

Думаю, фотографії краще за слова проілюструють той обсяг роботи, який виконали Ольга Олексіївна та Сергій Георгійович у 1945–1952 роках.

Було розроблено Генеральний план міста, затверджений у 1948 році. І залишається лише дивуватися, як у жорстких рамках постанов і розпоряджень, що обмежували будівництво житлових будинків за індивідуальними проєктами, саме вони сформували забудову центральної частини міста.

Ми вже навряд чи дізнаємося, як вдалося переконати керівників міністерств та директорів підприємств будувати нові квартали не у заводських селищах, а на нових вулицях. Для цього довелося знести сотні старих хат і двоповерхових бараків, замість яких виросли п’ятиповерхові «сталінки».

На фото: середина 1950-х,  залишки приватної забудови 1-го Запорізького провулка, згодом тут буде багатоповерхівка, спроектована Брусовою. На першому поверсі відкриють магазин “Черевички”

Ольга Олексіївна завершила відновлення пам’ятника «Прометей», який став символом відродженого міста.

Недоспівана пісня

У 1949 році вона створює проєкт центральної площі (вище на фото), якому так і не судилося здійснитися. Обрамляти її мали два багатоквартирні будинки. Між ними — адміністративна будівля зі шпилем. Будівля міської ради стоїть саме на запланованому Брусовою місці. А будинок №14 по вулиці Сировця, проєкт якого став переможцем Всесоюзного конкурсу, — лише частина задуманого нею ансамблю.

Будинок №14 на вулиці Сировця (на фото).  Нині в ньому розташовані міська бібліотека та приймальня виконкому. Він має «повний комплект високого стилю» = башточку зі шпилем, аркові вікна, ліпнину. І в той же час на розі проспекту Шевченка і вулиці Героїв-рятувальників закруглений балкон, як у будинках, що поруч, побудованих у стилі конструктивізму.

 

Від вулиці Миру до проспекту Аношкіна по обидва боки проспекту Леніна стоять будинки, збудовані за проєктами Ольги Брусової. Придивіться до малюнків ліпнини, що їх прикрашає. Вони унікальні своїм українським колоритом — квіткові орнаменти, переплетення фруктових гірлянд… Лише в її будинках у нашому місті можна побачити класичні арки. Кожна будівля має своє обличчя, але всі разом вони гармонійно поєднуються в єдиний архітектурний ансамбль.

Будинки, збудовані за проєктами Ольги Брусової, унікальні.

Ользі Олексіївні подобалося створювати свято, гарний настрій. Мабуть, тому її будівлі такі ж урочисті й ошатні. Навіть будівля «Будинку молоді» на вулиці Медичній (нині у ній розташована ДПІ) не схожа на гуртожиток для молодих робітників. Поруч із ним — житловий будинок Брусової. На вулиці Москворецькій також легко впізнається почерк Ольги Олексіївни.

Надмірності в архітектурі

У 1954 році Сергія Георгійовича запросили головним архітектором до Гіпромезу, де він і пропрацював до виходу на пенсію.

А у листопаді 1955 року вийшла відома постанова керівництва країни «Про надмірності в архітектурі». Держава взяла курс на типове проєктування та здешевлення житлового будівництва.

Ользі Олексіївні було 39 років. Вона лише набирала висоту для творчого злету. Але відтепер таким містам, як Дніпродзержинськ, не належало будувати красиві будинки за індивідуальними проєктами.

Після цього почалась кампанія боротьби з «надмірностями і транжирством». Проводились збори невдоволених жителів будинків, наради різних рівнів. У пресі масово засуджувались відомі архітектори, яким донедавна вручались державні премії та нагороди.

Як сказав В.С.Брусов, показуючи публікацію в одній з центральних газет, де Ольга Олексіївна згадувалась за надмірність і марнотратство серед таких відомих архітекторів, як Душкін, за чиїм проектом було збудовано залізничний вокзал у повоєнному Дніпропетровську, це можна вважати за честь, опинитись серед таких зірок архітектури.

Але означало і інше – для типової забудови серійними панельками вона не потрібна. Вона обрала роль домогосподарки, повністю присвятивши себе родині, вихованню сина Володимира та доньки Людмили.

Померла Ольга Олексіївна у 1998 році. Похована у Дніпропетровську, на Сурсько-Литовському цвинтарі, поруч з Сергієм Георгієвичем.

Діти Брусових обрали для себе інші професії. Володимир Сергійович став професором Московського авіаційного інституту, доктором технічних наук. Людмила Сергіївна, закінчивши Московську консерваторію, очолила кафедру скрипки у Дніпропетровському музичному училищі, виховала не один десяток лауреатів конкурсів та відомих виконавців.

Людмила Глок, спеціально для «Наш репортер»