10 вересня народився Василь Святухін – перший директор унікального підприємства, яке працювало у Дніпродзержинську з 1956 року

Цей день в історії рідного міста.

Ще десять років тому в нашому місті існував Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості (УкрДІАП). Тут розробляли та вдосконалювали технології для виробництва мінеральних добрив, азотної кислоти, палива для космічних апаратів.

Тут проектували Одеський припортовий завод, а до нього – Дніпродзержинський, Горлівський, Череповецький азотнотукові заводи, розробляли цехи для Новолипецького, Роздольського, Тольятинського, Черкаського, Йонавського (Литва) заводів та багатьох інших підприємств України і колишнього Союзу.

На винаходи співробітників цього інституту видавали авторські свідоцтва СРСР, патенти США, Франції, Чехословаччини, Фінляндії, Великобританії, Німеччини, Угорщини, Румунії, Польщі, Словаччини, Індії.

Сьогодні я розповім про Василя Володимировича Святухіна – творця та першого директора Дніпродзержинської філії державного інституту азотної промисловості (згодом – УкрДІАП). Це був справжній інженер-універсал. Таких майже не залишилося у нашу епоху вузької спеціалізації. Він сміливо працював на стику наукових дисциплін та дуже любив складні інженерні завдання.

Родина та вибір професії
Василь Володимирович Святухін народився 10 вересня 1910 року в Москві в родині відомого хірурга і вчительки. Дитинство Василя Святухіна прийшлося на складні роки революції, війни та розрухи. Однак батьки зробили все можливе, щоб їхні діти отримали освіту. Василь ще в школі проявив інтерес і здібності до техніки і хімії. У 1928 році він вступив до хімічного факультету Нижегородського державного університету.

В ті роки було прийнято п’ятирічні плани виконувати за чотири роки. Це розповсюджувалося також на підготовку майбутніх інженерів. Студенту Святухіну було недостатньо навчального курсу. Він багато читав, самостійно працював в лабораторіях. Саме тоді Василь Володимирович захопився технологією зв’язаного азоту, що вразила його фантастичними на той час тиском і температурами.

Після університету молодий фахівець мав вибір – робота в Московському інституті ГІПРОХІМ або на виробництві, на Чорноріченському хімзаводі (м. Дзержинськ Горьківської обл.). Він обрав виробництво. Василь Володимирович говорив, що йому шкода витрачати час на писання паперів, вважав, що треба робити реальні справи, а складати формули і докази можна і потім.

Такі різні задачі…
У 1932 році Святухін прийшов на Чорноріченський хімічний завод, знайомий йому зі студентської практики, в цех дослідних установок. Василь Володимирович потрапив в дружний творчий колектив, де розкрився його творчий потенціал – незабаром його вже призначають заступником начальника дослідних установок. На заводі молодий інженер зустрів і свою любов – Надію Петрівну Конову. Вони прожили разом все життя, виростили чотирьох дітей.

На дослідних установках Святухін відпрацьовував багато технологічних процесів. У 1932-1934 роках він спільно з С.Н. Казарновським (згодом – професор політехнічного інституту, доктор технічних наук) розробив технологію отримання ціанізатора, яка дозволила відмовитися від імпортних поставок ціанідів.

У 1933-1935 роках Василь Володимирович займався технологією виробництва аміачної селітри. Робота Святухіна дала початок цілій низці нових апаратів.

Цех дослідних установок виконував і військові замовлення. Взимку 1939 р. по завданню уряду на Чорноріченському хімзаводі терміново розробили спеціальну хімічну грілку для червоноармійців, що замерзали на радянсько-фінському фронті. В грілку досить було покласти трохи снігу і починалася хімічна реакція з виділенням тепла.

А під час Другої світової війни Василь Володимирович керував розробкою нової фарби для військових літаків. Через перепади температур фарба на літаках тріскалася, шорстка поверхня знижувала швидкість бойових машин. На Чорноріченському хімзаводі в найкоротший термін розробили зовсім нову технологію. Просто вражає, як Святухін все встигав!

Технологія карбаміду та гарматні стволи
Але найвизначнішою роботою Василя Святухіна в довоєнні роки було створення промислової технології виробництва карбаміду (або сечовини) – популярного сьогодні азотного добрива. До 1935 року такої технології не існувало взагалі. І тільки в цеху дослідних установок Чорноріченського заводу колектив у складі інженера В. Святухіна, ленінградського дослідника В. Болотова, технолога Н. Павлова, механіка А. Хахалкіна, а також слюсарів і апаратників заводу створили першу промислову установку. Це був справжній інженерний прорив! З 1936 року установка працювала досить стабільно і виробляла 240 кг добрива на добу (сучасні агрегати видають від 1000 до 3 000 тонн на добу). У 1938 році Василя Володимировича призначають начальником дослідного цеху карбаміду. Він продовжує вдосконалювати процес. До початку війни потужність установки карбаміду була доведена до тони на рік, була створена ще одна установка в місті Сталіногорськ (Новомосковськ).

Восени 1941 року Сталіногорську установку розбомбили фашисти. А країні був необхідний карбамід, як мінімум 5000 тон на рік. Потрібно було терміново споруджувати нові реактори. Неймовірно складне завдання в умовах війни. Технологічний процес йде під тиском, середовища агресивні. Потрібна високоякісна сталь. Але Святухін знайшов оригінальне рішення. Він дізнався, що в Кронштадті біля пристані затонув лінкор «Марат». Василь Володимирович запропонував зняти з нього гармати головного калібру і переробити в колони синтезу карбаміду. Взимку 1941-1942 року В. Святухін їде в блокадний Ленінград, разом з водолазами обстежує гармати лінкора. Два обраних гарматних стволи вивезли через Ладогу санями, на Горьківському заводі «Двигун революції» переробили за кресленнями Святухіна і встановили на Чорноріченському заводі. До кінця 1942 року завод уже виробляв 5 000 тон карбаміду на рік. Установка працювала до 1948 року. У 1946 році В. В. Святухіну за створення промислової технології виробництва карбаміду була присуджена Державна премія СРСР. Над технологією синтезу карбаміду Василь Володимирович працював 11 років.

У 1944 році Святухіна призвали до лав армії, в окремий інженерний полк особливого призначення. Завданням цього підрозділу було вивчення трофейних виробництв, технологій, документації. Для доступу на об’єкти Василю Володимировичу видали спеціальний пропуск з особистим підписом Л. Берії.

Дорогоцінний камінь корунд
Після Перемоги В. Святухін повернувся на Чорноріченський завод, але вже на посаду начальника цеху синтетичних корунду. Вирощені штучно дорогоцінні камені аналогічні природним за складом і структурою. Міцністю корунд поступається тільки алмазу, але набагато дешевший. Застосовується в механізмах годинників і точних приладах, сьогодні становить основу напівпровідникової і обчислювальної техніки, квантових генераторів. В ювелірній справі теж використовується. Після 1945 року в СРСР почали розвиватися виробництво годинників та приладобудування. Попит на корунди був шаленим.

На Чорноріченському заводі намагалися виробляти корунди ще до війни. Але великих успіхів не досягли. Процес був нестійким, багато в чому кустарним. З ініціативи нового начальника в цеху були створені хімічна і фізична лабораторії, Василь Володимирович досяг поліпшення якості сировини. Але навіть це не гарантувало успіху. Святухін звернув увагу, що сировина подається в піч, де формуються кристали, нерівномірно. Процес дуже залежав від апаратника. Для початку Василь Володимирович набрав для цієї роботи жінок, які зналися на вишиванні та в’язанні – майстрині акуратні і терплячі. Жінки пристосувалися пом’якшувати вібрацію пристрою за допомогою паперу. У робітниць кишені були набиті різаними газетами і журналами. Святухін зібрав механіків цеху і разом з ними удосконалив механізм, щоб позбутися паперу. Василь Володимирович зробив безліч покращень в технології виробництва корунду. Він стабілізував і поставив під контроль приладів тиск водню і кисню в печі, був присутній при здачі-прийманні змін, майже не спав і захворів від перевтоми, але досяг вражаючих результатів. За свій внесок в удосконалення виробництва корунду в 1950 році В. В. Святухін був удостоєний другої Державної премії. Начальником цеху корунду він працював до 1952 року.

Інститут в Дніпродзержинську
Відновлений після війни Дніпродзержинський азотно-туковий завод розвивався. У 1952 році в будівлі заводоуправління виділили кімнату для нового підрозділу – комплексного відділу Державного інституту азотної промисловості (ДІАП). Цей інститут був створений в Москві в 1943 році і займався, зокрема, розробками виробництв мінеральних добрив. Очолити комплексний відділ запропонували Василю Володимировичу Святухіну. Він приїхав до Дніпродзержинська і почав збирати колектив однодумців. Керівництво азотно-тукового заводу виділило Святухіну котедж з ділянкою землі на одній із затишних вулиць Соцміста. У 1954 році до Василя Володимировича приєдналася родина, посадили сад, город і квітник. В часи дозвілля Василь Володимирович із задоволенням займався садом. Дружина, Надія Петрівна, почала працювати в науково-технічній бібліотеці заводу. В гостинному домі Святухіних збиралися співробітники-однодумці і відрядні. Були довгі розмови на різні теми, не було тільки п’яних гулянок. Василь Володимирович до спиртного був байдужим, та і його гостям для доброго настрою цей «каталізатор» не був потрібний.

Головною проблемою при створенні нової проектної організації була нестача кваліфікованих фахівців. Святухін запрошував їх з різних міст, шукав талановиту молодь, вникав в побутові питання своїх співробітників і одночасно займався науковими розробками за кількома темами. Він часто бував у Москві і кожного разу привозив книги для науково-технічної бібліотеки, купував за свої гроші.

У 1956 році комплексний відділ був перетворений у філіал Московського ДІАП. До Дніпродзержинської філії направляли випускників хіміко-технологічних і будівельних вузів з усього Радянського Союзу. Середній вік співробітників в ті роки не перевищував 35 років.

Першою великою роботою, яка довела, що науковий колектив склався, став в 1957-58 рр. проект цеху виробництва штучного корунду для Кіроваканского хімічного заводу (тепер це місто в Арменії називається Ванадзор). Василь Володимирович вклав в цей проект всі свої напрацювання для Чорноріченського хімзаводу.

Проблема прийшла звідки не чекали. Наприкінці 1958 року до Баглейського райкому партії надійшов сигнал від парторга Дніпродзержинського філіалу ДІАП з приводу підбору кадрів в інституті. Запрошуючи фахівців на роботу, В. Святухін цікавився їхнєю кваліфікацією та діловими якостями, а не національністю. Саме тому йому вдалося так швидко почати розробку складних проектів. Комуністи звинуватили директора в тому, що зі 120 співробітників інституту 10% складали євреї. При нормі до 5%. Була така норма! Святухіна зняли з поста директора. Він залишився в інституті на посаді головного інженера, а головний інженер, І. С. Радлє-Десятник, очолив інститут.

Василь Володимирович ніколи не прагнув бути адміністратором, тому зосередився на наукових питаннях і вже в 1969 році отримав третю Державну премію за розробку прогресивної технології виробництва азотної кислоти під тиском. Він особисто займався пуском агрегату на Дніпродзержинському азотно-туковому заводі. Пуск такого виробництва – це зовсім не урочисте розрізання стрічки. Це надзвичайно відповідальна, тривала і кропітка робота. У республіках колишнього СРСР і за кордоном потім побудували 120 таких агрегатів. А найперший був в Дніпродзержинську!

20 років віддав В.В. Святухін проектному інституту. Крім виробництва корунду і азотної кислоти він займався технологією медичного закису азоту (в лікарні швидкої допомоги Кам’янського ще зберіглася розроблена за часи Святухіна розводка подачі по палатах цього засобу анестезії), очищенням нітрозних газів у виробництві азотної кислоти, конструкцією апарату розподілу коксового газу, використанням тепла реакції в колоні синтезу аміаку, створенням палива для орбітального комплексу «Буран» та ін. Василь Володимирович вважав, що технологія виробництва аміаку з коксового газу ще не вичерпала своїх можливостей, і був проти повного переводу виробництв аміаку на природний газ як сировину. До нього не прислухалися, і на території колишнього СРСР все такі агрегати були демонтовані, а виробництво мінеральних добрив в Україні сьогодні дуже залежить від ціни на блакитне паливо.

Однією з тем, над якими працював В. Святухін в ДІАП була розробка системи забезпечення життєдіяльності людини на глибині 1000 м під водою. У Московському ДІАП за цю роботу не хотіли братися, а Святухін погодився. До нього експериментували тільки з глибиною 300 м. В умовах високого тиску людям для дихання потрібний зовсім інший склад повітря. Крім того, людина виділяє понад 400 видів речовин, не тільки дихає, а й пітніє… Накопичуючись в замкнутому просторі підводного апарату ці виділення згубно впливають на організм. У Дніпродзержинській філії ДІАП була розроблена система спеціальних фільтрів, яка очищувала повітряну суміш і повертала її назад. Експериментальна база цього проекту знаходилася в Ленінграді. Перші досліди проводилися на козах. Створена в Дніпродзержинську система життєзабезпечення довго вважалася у підводників дуже надійною.

У 1973 році важка хвороба змусила Василя Володимировича піти на пенсію. І все ж до останніх днів він продовжував працювати над вдосконаленням технології азотної кислоти.

4 квітня 1978 року Василя Володимировича не стало. Всі, хто працював з першим директором інституту, згадують про нього як про надзвичайно світлу, глибоко порядну, енциклопедично освічену людину. Двері його кабінету завжди були відкриті для всіх без винятку – від головних фахівців до прибиральниці. З Василем Володимировичем можна було говорити на будь-які теми – від виробничих питань до літературних новинок. Коли він бачив у людини справжній інтерес до роботи, то всіма силами сприяв її професійному росту, направляв на підвищення кваліфікації, навчання, навіть за кордон. Василь Володимирович любив і вмів розгадувати складні виробничі загадки, і любив людей, які вміють думати і втілювати свої задуми.

25 травня 2007 року на будівлі Українського державного інституту азотної промисловості була урочисто відкрита меморіальна дошка-барельєф на честь Василя Святухіна.

З 4 квітня 2018 р. інститут перебуває у стані банкрутства. Його корпуси занедбані та пограбовані. У 2020 році вандали здерли з фасаду інституту меморіальну дошку на честь першого директора. Але це вже зовсім інша історія.

Галина Денисова 

Читайте також: Історія однієї будівлі в Кам’янському: школа, Будинок піонерів, офісний центр