Цей день в історії міста: 25 червня 1972 р. – День молоді, що перетворився на наймасовіші заворушення за всю історію Дніпродзержинська

Народне гуляння у погожу літню неділю закінчилося загибеллю людей, штурмом міськвиконкому та відділу міліції, масовою бійкою, травмами та суворими вироками суду.

Причина заворушень

Згідно з матеріалами службового розслідування Дніпропетровського обласного УВС, все почалося з порушення інструкцій щодо перевезення затриманих у витверезник. Міліціонери Леонід Виноград та Юрій Колесник посадили у спецавтомобіль трьох громадян, які були напідпитку: Савелія Куроп’ятника, Петра Майоренка та Валентина Ланіна. За інструкцією сержант Виноград мав би постійно перебувати разом із затриманими, але він пересів у кабіну до водія. Грубим порушенням інструкцій була і каністра з бензином, що зберігалася у фургоні «про всяк випадок». У Валентина Ланіна, через недогляд міліціонерів, залишилася запальничка. А далі –  наглухо замкнений фургон, спека, бензинові пари…

За версією слідства, спалах стався через те, що Ланін чиркнув запальничкою біля каністри. Поруч із будинком № 65 на перетині пр. Леніна (зараз Свободи) та вул. Ленінградської (пізніше пр. Аношкіна, зараз пр. Відродження), де тоді був гастроном «Дружба». Замкнений фургон спалахнув. Поки зупинилися, поки в паніці відчиняли фургон… На допомогу прийшли таксисти. Двері зламали, витягли людей, що горіли.

Матеріали службового розслідування свідчать, що обурені мешканці міліціонерів мало не вбили на місці. Врятували колеги. Проте троє громадян, яких перевозили у витверезник, померли від опіків. Савелій Куроп’ятник – у машині швидкої допомоги, Валентин Ланін та Петро Майоренко – у лікарні.

Що відбувалося в місті

На фото: документ КДБ (повний текст дивіться нижче)

За допомогою офіційного повідомлення на адресу голови Компартії України Володимира Щербицького за підписом Віталія Федорчука, керівника тодішнього республіканського КДБ, нещодавно опублікованого істориком Едуардом Андрющенком, спогадів очевидців та праць краєзнавців Людмили Глок і Олександра Слоневського ми відновили подальші події.

Було близько 15:00. Швидко зібрався натовп. Люди обурювалися, що у витверезник потягли звичайних роботяг – не алкоголіків, не хуліганів, і занапастили безвинно. Якийсь час на місці трагедії вирував стихійний мітинг, учасники якого не дозволили міліціонерам відбуксирувати обгорілий автомобіль і знову його підпалили. Із майора міліції Глущовського, який закликав народ мирно розійтися, зірвали погони. Коли до місця подій прибула пожежна машина, пожежників не підпустили, відібрали пожежні шланги, прив’язали ними згорілий автомобіль до вантажівки, надісланої ДАІ для буксирування обвугленого фургона, і потягли до міськвиконкому, на площу Дзержинського (сьогодні – Калнишевського). Йшли вимагати від влади справедливості. Рух транспорту було паралізовано. А тим часом з вікон, з дахів та балконів процесію фотографували співробітники КДБ.

На площі Леніна (сьогодні – майдан Героїв) натовп зустрів беззбройний заступник начальника міськвідділу міліції підполковник Дудченко. Спочатку від нього вимагали покарати винних у тому, що сталося, потім просто почали бити. В Миколу Ктитарєва, голову міськвиконкому, який намагався вмовити натовп мирно розійтися, хтось кинув недопалок.

Далі з криками «Ганьба!» люди кидали каміння та палиці, все, що траплялося під руки, у вікна та стіни міськвиконкому. Натовп зі смаком трощив цей символ влади. Цікаво, що погромні настрої поширювалися лише на виконком. Ніхто не зачепив розташовані поруч магазини.

Директор металургійного заводу Микола Волобуєв зняв із виробництва групу робітників та пішов з ними особисто утихомирити натовп. Прибули також солдати місцевого гарнізону та дружинники. До робітників та солдатів бунтівники поставилися краще, ніж до міліції. Волобуєва у місті поважали. Натовп вдалося відтіснити від будівлі міськвиконкому і трохи заспокоїти.

Тоді почали кричати «На міськвідділ!». Частина народу залишилася на площі Дзержинського, решта рушила до міськвідділу міліції на вул. Ленінградську (пр. Аношкіна/Відродження). А там уже правоохоронці виставили оточення: місцева міліція, солдати внутрішніх військ, курсанти школи міліції та офіцери полку МВС із Дніпропетровська. Бунтівники розібрали дерев’яний паркан навколо 9-ї міськлікарні та озброїлися дошками. На штурм кинулося близько двох сотень чоловіків, переважно робітників середнього віку. Вже не було жодних вимог щодо справедливості – на правоохоронців йшов страшний, сліпий у своїй люті натовп. У солдатів та курсантів не було сучасних спецзасобів. Вони відбивалися від натовпу ременями із пряжками. При цьому групі нападників таки вдалося зламати паркан і увірватися на подвір’я відділу міліції, пошкодити автомашини, що стояли там.

А потім у місто увійшли війська. За спогадами історика Олександра Слоневського, вантажівки із солдатами рухалися з боку 9-ї лікарні проти звичайного руху транспорту. З виставлених над бортами машин автоматів почалася стрілянина холостими патронами. Заколотники розбіглися.

Чим все скінчилося

На фото: фрагменти документу КДБ  

Працівники КДБ оперативно надрукували фотографії. Вже ввечері 25 червня заарештували 66 учасників заворушень. До 27 червня було виявлено та заарештовано ще 7 основних заколотників бунту. За організацію масових заворушень їх засудили за статтею 71 КК УРСР на строк від 5 до 15 років позбавлення волі. Було зібрано інформацію ще щодо 47 активних його учасників. Перевірялася особиста кореспонденція громадян, телефони прослуховувалися. Не обійшлося і без донощиків.

Було звільнено з міліції сержанта Леоніда Винограда та молодшого сержанта Юрія Колесника. Кожного засудили до 8 років позбавлення волі. Позбулися посад низка керівних працівників міліції, міськкому партії та комсомолу. Підрахували матеріальні збитки: розбиті шибки, двері та ін. – 12 тис. рублів. Сума на ті часи значна.

На фото: вирок суду засудженим по цій справі (документ надав до музею міста Олександр Слоневський)  

Від автора

1972 року мені було 3 роки. У неділю, 25 червня, ми з мамою гостювали у родичів у саду, у Водяній балці (перехрестя вул. Колеусівської з вулицею Ленінградською/пр. Аношкіна/Відродження). Приїхали туди вранці трамваєм № 3. Близько 18:00 прийшли на зупинку, щоби їхати додому. Довго чекали на трамвай, але його все не було. І не лише трамвая. Загалом ніякого транспорту. Підходили інші садівники. Зростало занепокоєння. На той час не було мобільних телефонів. І телефонної будки на трамвайній зупинці тоді також не було. Люди рушили до міста пішки. Пішли й ми. Мама мала велику сумку з гостинцями з саду. Через мене ми йшли повільно і незабаром залишилися на дорозі самі. Добре пам’ятаю: сідає сонце, довгі тіні, а ми з мамою, вибившись із сил, сидимо на бордюрному камені неподалік плавального басейну. І довкола ані душі. Потім з’явилась якась машина. Нас підвезли та розповіли про заворушення. Їхали об’їзними шляхами по зовсім порожньому місту. У квартиру ми зайшли, коли вже темніло. З боку вул. Ленінградської лунав гул і якісь клацання.

А що пам’ятаєте про цей день ви, дорогі читачі?

Галина Денисова, Ігор Кузьминський

Також читайте: Історія Кам’янського/Дніпродзержинська: будинок відомого чеха, який став вічною редакцією