Історія старовинного будинку, де мешкала перша красуня дореволюційного Кам’янського

Будинок №9 на Гімназичному проспекті бачив багато. Нещодавно про цю міську пам’ятку і людей, які тут жили, згадав історик Олександр Слонєвський (дивіться за посиланням). Редакція вирішила, що читачам буде цікаво ще раз про це прочитати. А щоб розповідь стала ще цікавішою, днями ми побували у цьому старовинному маєтку.

Початок історії
Точної дати зведення будинку № 9 ми не знайшли в історичній літературі. Натомість від історика та письменника Олександра Слонєвського ми дізналися, що цей будинок був збудований у 10-ті роки XX століття. Щоб краще зрозуміти його історію, давайте повернемося у той час, коли він тільки з’явився.

Столиця Південної металургії
На початку ХХ століття Кам’янське було дуже непересічним місцем. Побудований у 1889 році Південно-Російським Дніпровським Металургійним товариством Дніпровський металургійний завод став одним із найбільших у країні. Станом на 1903 рік, тут працювало 6 тис. 486 осіб (джерело «По Екатерининской железной дороге» за 1903 р.).

Важливо наголосити, що беззмінний директор-розпорядник заводу (з 1888 по 1903 роки) Ігнатій Ясюкович вкладав кошти не лише у розвиток підприємства, а й активно займався будівництвом житлової, соціальної та культурної інфраструктури. В результаті за якихось 10 років наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на пустельних землях, що колись належали громаді села Кам’янське, з’явилися два великі селища: Нижня та Верхня колонія. У першому (зараз це район аглофабрики комбінату) жили кваліфіковані робітники, майстри та інші спеціалісти підприємства. У другому (Верхня колонія – район нинішнього заводоуправління, міського театру тощо) розташовувалися житлові будинки адміністрації та службовців заводу. Тут були небачені на ті часи зручності: водопровід та електрика. Вулиці Верхньої колонії більше нагадували територію європейського міста, ніж села.

За словами Олександра Слонєвського, це був найпрестижніший район тодішнього Кам’янського. Саме місто (офіційно цей статус буде отримано лише 1917 року) у пресі на той час частенько називали не інакше як «Столиця Південної металургії».

Далі слід зазначити, що робота великого підприємства з величезним колективом співробітників дала поштовх розвитку інших сфер, що забезпечують життя населення Кам’янського: торгівлі, послуг, медицини, освіти, дозвілля і т. д. Люди цих спеціальностей (серед них було чимало цілком забезпечених) почали селитися неподалік Верхньої колонії. Так на початку ХХ століття поруч із Верхньою колонією з’явився житловий масив Нові плани. Кордон між заводським елітним поселенням і цим новим, далеко небідним мікрорайоном, проходив саме нинішнім Гімназичним проспектом. Будинки, що виходили вікнами на перший міський проспект, у тому числі й будинок № 9, про який ідеться, вважалися одними з найпрестижніших.

Вид з вікна
Отже, що б ви побачили, виглянувши з вікна другого поверху будинку №9 незабаром після його спорудження. Перше, що впало б у вічі, – будівля Народної аудиторії (на фото,  зведена 1900-го року, сьогодні це міський театр).

Навпроти неї на той час вже була збудована чоловіча гімназія, заснована 1907 року (сьогодні тут технічний ліцей). До речі, жіноча гімназія (заснована у 1906 році) була неподалік. За бажання, якщо подивитися ліворуч, можна було б розгледіти і її. Будівля збереглася до наших днів. Сьогодні це один із корпусів технічного ліцею.

За будинком Народної аудиторії розкинувся парк. Це було одне з найулюбленіших місць відпочинку мешканців тогочасного Кам’янського.

Побачили б ви з вікна також Свято-Миколаївську церкву, збудовану у 1894 році. Тоді її ще називали Заводською. Після реконструкції 1902 року храм вже набув нової 47-метрової дзвіниці та форми, яка збереглася до наших днів, коли церква стала собором (на фото):

А на місці нинішнього Вищого профтехучилища (раніше – ПТУ № 22) на той час ще жодних будівель не було. Там розташовувалося церковне кладовище. Ліворуч від нього, навпроти будівлі колишнього Заводського райвиконкому, знаходився Будиночок священника (на фото). Там жили настоятель та інші священнослужителі. До речі, стіни цієї оселі збереглися до наших днів. Їх приховує від очей перехожих будівля кафе «Сніжинка», яке зараз не працює.

Для загальної картини зазначимо, що на місці пам’ятника “Розкутий Прометей” у ті часи була Новобазарна площа та розпочинався найбільший ринок того часу. Його ряди тяглися алеєю сьогоднішнього проспекту Свободи аж до нинішнього майдану Героїв.

А що ж сам будинок?
Судячи з даних історика Наталії Буланової, спочатку будинок №9 (нумерація будівель на проспекті, в тому числі й цього будинку змінювався) належав фельдшеру Францу Орловському та купцю Ставинському. Більше інформації про цих містян поки не знайдено.

До речі, Олександр Слонєвський не бачить нічого дивного в тому, що медику зміг фінансово вкластися в такий будинок. Лікарі на той час мали дуже пристойні заробітки. Історик розповів ще про одну особливість того періоду. Власники будинків, як правило, селилися на других поверхах, а перші або здавали в оренду, або використовували під свій бізнес (медики для прийому пацієнтів, нотаріуси для прийому клієнтів і т. д.).

Про купця Ставинського нічого більше з’ясувати також не вдалося. Хоча це прізвище в місті було досить відомим. На думку Олександра Слонєвського, дуже ймовірно, що Ставинські прибули до Кам’янського разом з іншими переселенцями кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли стало зрозуміло, що тут відкриваються добрі можливості для розвитку та ведення бізнесу.

Перша красуня Кам’янського
Нам таки вдалося знайти одну цікаву історію про мешканців цього будинку в дореволюційний час. Вона викладена у книзі Олександра Слонєвського «История в лицах, или Портретная галерея Каменского-Днепродзержинска».

Виявляється, з 1910 року тут винаймала кімнати родина Миколайович. Чоловік (ім’я не збереглося) служив агентом на Дніпровському заводі. Його дружина Ганна Петрівна (із дворян, на фото) була випускницею найпрестижнішої Одеської жіночої гімназії. За інформацією Олександра Слонєвського, вона мала славу першої красуні Кам’янського того часу. До наших днів зберіглося її фото, зроблене відомим фотографом того часу І. Антонопуло.

Історик розповів, що Ганна Петрівна стала справжньою королевою кам’янського товариства, першою жінкою місцевих балів. Вона мала приголомшливий успіх у чоловіків, чим завдавала жорстоких страждань старіючому ревнивому чоловікові. Приїжджаючи додому з чергового рауту, він пригадував дружині всі вальси, які вона віддавала шанувальникам, і рвав на шматки, різав ножицями її вечірній туалет. Вранці, прийшовши до тями, пан Миколайович слізно вимолював вибачення у Анни Петрівни і в каятті віз її до Катеринослава (сьогодні – місто Дніпро) замовляти нові вбрання…

Революція 1917 року відібрала у подружжя Миколайович все. До їхніх кімнат вселився слідчий ГПУ, а подружжю надали жалюгідний закуток. Ганна Петрівна прожила в Кам’янському-Дніпродзержинську до глибокої старості, заробляючи шиттям, з легкою іронією називаючи себе старорежимним словом «модистка». Але навіть у найважчий час, коли в неї буквально не було шматка хліба, залишалася такою ж царственно недоступною, зберігаючи гідність представниці дворянського роду. Коли при ній говорили, як добре стало жити за радянської влади, вона з невимовною інтонацією відповідала: «Та коли б ви знали, що це таке – добре жити!»

Перукарня, «Зірочка» та «Ґудзики»
Як не дивно, у краєзнавців не так багато інформації про цей будинок у післяреволюційні та післявоєнні часи. Відомо, що довгий час одне із приміщень першого поверху займала перукарня. Там був чоловічий та жіночий зал. У 1970-ті роки тут був відомий у місті продуктовий магазин «Зірочка». Містяни, які розповіли про нього, згадували смачнючу домашню печінкову ковбасу та великий вибір солодощів. В одноповерховій прибудові праворуч у ті роки був магазин товарів для шиття «Ґудзики».

Із книги Н. Буланової «Кам’янські етюди в стилі ретро»

Наш час
Початок ХХI століття будинок №9 зустрічав не в кращому стані. Протікав дах, обліз фасад, дерев’яні віконні рами та двері перекосило. Але будинку пощастило. Він потрапив до рук підприємця, який дуже дбайливо поставився до будівлі. Тепер тут офісний центр. Кімнати орендують різні організації, магазини. Нині зайнято все. Власник будинку Юрій дозволив зазирнути у внутрішні приміщення.

Він розповів, що у будівлі провели великий ремонт. Металеві сходи на другий поверх, якими ходили фельдшер Орловський, купець Ставинський та Ганна Миколайович, довелося обшити деревом.

Височенні кімнатні двері – замінити сучасними, не такими великими. Заклали вікна, які були над кожними внутрішніми дверима для освітлення коридору. А при заміні вікон, що виходять на вулицю, виявили старовинний теплоізоляційний матеріал, що вже повністю вийшов із вжитку. Між цегляною кладкою та дерев’яними віконними конструкціями було прокладено шар кінського волосу. На початку ХХ століття він заміняв скловату та монтажну піну.

Частина стін усередині була повністю очищена від штукатурки, до самої червоної цегли. Для захисту їх покрили прозорим лаком. Тут історії можна торкнутися рукою. Юрій розповів, що хоче розшукати портрет Ганни Миколайович гарної якості, роздрукувати та повісити на стіні у холі.

А цю фотографію я зробила з вікна другого поверху будинку № 9. Можливо, з нього понад сто років тому дивилася на проспект Ганна Петрівна, збираючись на бал.

Спустилися ми і в арку, куди раніше в’їжджали кінні екіпажі. Зараз вона зачинена суцільними дверима, оббитими оцинкованим залізом. Мабуть, прохід був розрахований на упряжки з одним конем. Парі тут буде затісно. У дворі повинно було бути і крите стійло для коня, і сарай для самого екіпажу. Не міг же дбайливий господар залишити їх мокнути під дощем та снігом. Інше життя, інша доба. Таких місць у нас залишилося небагато.

Дуже добре, що при ремонті власник не став обшивати фасад сучасними пластиковими панелями, а зберіг історичний вигляд будівлі з елегантним обрамленням вікон та фігурною кладкою під дахом.

Сусідньому будинку пощастило менше. Тут над вікнами магазину автозапчастин зробили піддашок. І все б нічого, але червона цегла, з якої збудовано будинок, – пористий матеріал. Він добре вбирає вологу, яка накопичується над козирком. Від неї по стіні вже пішли темні плями. З настанням холодів вода в щілинах цегли замерзне і руйнуватиме стіну. У нашому місті сьогодні немає нормативних документів, щоб регулювати зміни на фасадах історичних будівель. Адже старовинні будинки, як і антикварні меблі, вимагають особливого ставлення та догляду…

Ігор Кузьминський, Галина Денисова

Читайте також: Історія Кам’янського/Дніпродзержинська: індустріальному технікуму – 80 років