Кривавий місяць над містом: 30 років катастрофі трамвая у Дніпродзержинську (спогади очевидця)

Трагічні сторінки історії рідного краю.

«Тут таке твориться!..»

В моїй пам’яті події 2 липня 1996 року закарбувалось, починаючи з телефонного дзвінка, коли ледь відчинила двері, пішки добравшись додому. Трамваї не ходили, що було вже звично. Телефонували з приймальні виконкому, коротко повідомивши про аварію і що мені треба бути там. Телефон знову задеренчав, зірвашись розпачливим голосом колеги, яка мешкала у 115-му будинку по проспекту Аношкіна: «Тут таке твориться!» Кинулась бігти туди, бо рух транспорту вже було перекрито.

По газону бродили з опущеними головами міліціонери – збирали все, що залишилось на ньому. Лежав на боці вагон, до якого кріпили крюки підйомного крана. Коли його поклали на автомобільну платформу догори дном, він важко здригався, немов дихав, конаючи.

Підійшла до відірваних дверей. Вже сутеніло, намагалась розгледіти що там прилипло до них. І відсахнулась, зрозумівши, що то були мізки з пасмом волосся. Над всім цим на небі кривавим величезним оком місяць.

Важка ніч і тривожний ранок

О 21-й годині першим повідомленням програми «Час» було про трамвайну аварію з великою кількістю жертв, що створено урядову комісію начолі з віце-прем’єром Василем Дурдинцем, яка вилетіла до Дніпропетровська.

Десь близько опівночі розпочалось перше засідання комісії. Доповідали про організацію медичної допомоги в медзакладах міста, бо постраждалих було багато, надто багато; про організацію опізнання тіл загиблих; про забезпечення медзакладів медикаментами та препаратами… Короткі доповіді, короткі розпорядження. Повідомили, що на ранок прибуде бригада експертів з Харківського філіала «УкрНДІпроект».

Мабуть, в ту ніч, місто не спало. Програму «Час» тоді дивились всі. А іншої офіційної інформації не було. В ті часи радіотрансляція припинялась після опівночі. А радіоточки були у кожній квартирі. Було вирішено вкюлючити повідомлення через систему ГО. Кожної півгодини передавались повідомлення про опізнаних загиблих, телефони медзакладів, куди доставили постраждалих. Міліція об’їзджала адреси постраждалих і загиблих, бо телефонів у багатьох тоді не було. До ранку були підготовлені тексти для ЗМІ офіційних повідомлень про трагедію, що сталась. Бо у прес-службу виконкому телефонували журналісти «від Москви до самих до окраїн». Пам’ятаю, що першими звернулись журналісти з Владивостоку. А спецкор «Киевских Ведомостей» Любов Федорова прибула першим же поїздом.

Я вдячна своїм колегам з міської газети «Відомості Дніпродзержинської міської ради», які 3 липня підготували спецвипуск «Седьмого этажа» з репортажами з лікарень і інтерв’ю з постраждалими

Людські долі

Моя дочка мала їхати у тому вагоні, повертаючись з роботи. Двері розчинились прямо перед нею, але вона відступила, побачивши, що з міста йде «двійка». З восьми її колег, які зайшли у вагон, троє загибли, а п’ятеро опинились у лікарнях з травмами різної тяжкості.

Одна з дівчат, поранена, закривавлена повзала по тому газону, збираючи бланки, бо вони були підзвітними. Уявляєте? Питання життя чи смерті, а дівчина збирає пусті пронумеровані папірці.

Мій сусіда з переламаною рукою відмовився від госпіталізації, бо був напідпитку! Це ж не то, що лікарняний не видадуть, а ще й премії позбавлять!

Пам’ятаю, як пішовши на адресу загиблого Юрія Новікова, застигла на порозі, побачивши свою однокласницю. Потім ми просиділи з нею ніч. Я слухала, а вона розказувала про сина, який намагався зупинити той вагон врятувавши юну водійку Валю Голодову, виштовхнувши її з кабіни і закричавши «Лягайте!» пасажирам. Його похоронили у закритому гробу. І мама його все запитувала мене: «Він дуже був розірваний? Ти не бачила? Як же так? Чому я погодилась на це!»

На місці їхньої загибелі меморіал «Розірване серце» скульптора Гарніка Хачатряна і плити з 34 іменами, наймолодшим з яких був 12-річний учень 37-ї школи Саша Каманін. Останній з опізнаних. Було дивно, що зникнення хлопчика не сполошило рідних. Його занедбана могилка на одному кварталі з моїми батьками. Іноді я її відвідую.

Час бере своє…

Ні, монумент, то не цифра 6, як дехто сприймає. Вагон йшов по маршруту 2-А. То саме розірване горем серце. Щороку біля пам’ятника збирались родичі тих хто загинув; люди які дивом вижили в тій трощі. З часом їх приходить все менше і менше, переважно осиротілі діти, які виросли. Вже не приходять батьки і вдови, які пішли у засвіти. Ніхто вже не згадує тих, кого визнали винними у трагедії. Розібрано рейки і демонтовано електролінію на колишній вул. Чапаєва. Меморіал, як крапка у цій трагічній історії міського трамвая. Чи знак оклику – не забувайте чим може закінчитись недбалість!

Людмила Глок для видання «Наш Репортер»

Від редакції. У публікації використано фотоматеріали архівного управління Кам’янської міської ради. Там підготовлена виставка, присвячена цій трагедії.