Ніна Циганок: про рецепт щастя та найцінніші експонати музею Кам’янського/Дніпродзержинська

Сьогодні, 15 лютого, святкує день народження Ніна Олександрівна Циганок – відомий у місті історик, краєзнавець, ветеран музейної справи (43 роки у професії), багаторічний директор музею історії нашого міста, член Національної спілки журналістів України. Редакція щиро вітає Ніну Олександрівну. Думаємо, читачам буде цікаво прочитати інтерв’ю з нею, записане під час однієї із зустрічей.

– Розкажіть про свою родину, де пройшло ваше дитинство?

– Мені пощастило від народження мати найкращу подругу, мою сестру-близнюка Віру. З нею ми були нерозлучні, носили однаковий одяг, почувалися одним цілим. Навіть весілля відсвяткували одного дня. І ми дуже близькі досі.

Сестри Ніна і Віра в день закінчення школи

Ми виросли у селі Бельмачівка Чернігівської області. Батько пішов на війну, коли ми ще не вміли ходити. 1947 року надійшло повідомлення про те, що він зник безвісти. Мама цілими днями працювала, але їли ми не досита. Батько був гарним кравцем. Від нього залишилася швейна машинка “Singer”. Мама її освоїла та шила-перешивала для нас одяг. Цю машинку у 1950 році ледь не забрали за недоїмку по здачі м’яса. Не знаю, чим пожертвувала мама, але батьківська пам’ятка в нас залишилася.

– Яким був музей історії нашого міста, коли ви туди прийшли?

– Я прийшла на роботу до музею у 1969 році, після закінчення історичного факультету Дніпропетровського університету. Експозиція музею тоді знаходилася у православному храмі (сьогодні – собор Святого Миколая), а кабінети працівників – у будинку священника. Археологічні експонати були виставлені ліворуч від входу (роги оленів, бізонів, кістки мамонта, знайдені під час будівництва ГЕС). Потім йшли стенди, присвячені часам козацтва, Першої світової війни. У центрі, замість вівтаря, була революційна тематика з обов’язковою скульптурою Леніна. Далі – перші п’ятирічки. Великій Вітчизняній війні була присвячена майже вся права сторона зали. Потім йшли стенди про підприємства міста. Обходячи приміщення церкви за годинниковою стрілкою, відвідувачі знайомилися з історією нашого краю від льодовикового періоду до наших днів.

Екскурсія в старому музеї,  січень 1974 р.

Директором тоді була Тетяна Іллівна Харибіна. Вона мала власний підхід до господарських питань. У музеї не було а ні електрика, а ні сантехніка. Натомість директор була знайома з усіма керівниками підприємств міста. Треба відремонтувати кран, замінити розетку – дзвонить комусь із директорів. Не було й охоронної сигналізації. Одного разу до музею залізли злодії та вкрали нагороди, до складу яких входили дорогоцінні метали – ордена Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки. За це директора звільнили, а мені запропонували посісти її місце. Я відмовилася, адже не мала таких знайомств, боялася не впоратися з господарством. І шкода було кидати пошукову, лекційну, екскурсійну роботу.

Ніна Циганок в робочому кабінеті, в будинку священника 

Новим директором призначили колишнього військового, Н. І. Вовчука. Він взявся до господарства, а наукою не цікавився. Я тим часом обіймала посаду заступника директора з наукової роботи. Було багато цікавих відряджень до Києва, Ленінграда, Москви. З директором ладнала. Але у міськкомі партії не могли допустити наукової некомпетентності директора музею – тоді зводили нову будівлю та погоджували оформлення. Микола Ілліч це зрозумів і пішов сам. Посаду знову запропонували мені. Я все ще вагалася. У міськкомі партії запропонували призначити мене виконувачем обов’язків директора музею на рік, подивитися, що з цього вийде. Вийшло так, що я пропрацювала директором 17 років.

Частина експозиції в старому музеї (фото з буклету 1970-х років)

– Чим займаються співробітники музею, коли не проводять екскурсії?

– Музей історії має постійно поповнювати свої фонди. Існує навіть місячна норма здавання матеріалів. За кожним співробітником музею закріплено тему, якою він уважно займається. 40 років тому не було Інтернету, ксероксів та мобільних телефонів. Ми вивчали пресу, архіви. Запити друкували на машинці та відправляли звичайною поштою. Їздили до обласного архіву, вручну виписували з документів потрібну інформацію. Наші записи перевіряли та ставили штамп архіву, що підтверджує достовірність. Ми замовляли копії архівних документів та оформляли їх у фонд музею. На кожен експонат заводилася наукова картка, вели інвентарні книги.

Співробітники музею збирають інформацію, пов’язану із відомими у місті людьми, зустрічаються з ветеранами. Згадки старожилів ми записували від руки. Портативні магнітофони з’явилися пізніше. Якщо виявлялося, що у людини зберігається цікавий документ, треба було умовити розлучитися з реліквією, передати музею. Так, «вициганити»! Але мало «розкопати» інформацію, виставити в залі експонат. Треба ще цікаво розповісти про нього. Ми писали статті до газети «Дзержинець» та до спеціалізованих видань. Наші статті узгоджувалися на кафедрі історії КПРС в індустріальному інституті чи Дніпропетровському історичному музеї. Мої статті виходили у журналах «Пам’ятники України», «Радянський музей», «Соціалістична культура», місцевих та обласних виданнях.

– Ви зустрічалися із різними людьми. Яка зустріч була найбільш незабутньою?

– Їх було дуже багато. Розповім про одну. Святкували 40-річчя визволення Дніпродзержинська. До міста приїхали ветерани-визволителі, у тому числі Герої Радянського Союзу, які у 1943 р. першими ступили на правий берег Дніпра: С. П. Шпаковський, В. Д. Стасюк, Н. М. Марков, В. К. Бойченко. Їх розмістили в готелі «Зоря», вони були на святі, влаштованому на стадіоні «Буревісник». Після свята наші герої залишилися одні у чужому місті. Мені це здалося неправильним, і я запросила їх до себе. Виявилося, що Шпаковський та Стасюк вперше зустрілися після війни. І я намагалася не пропустити ані слова з їхніх «А пам’ятаєш?!». Засиділися за північ. Лівий берег тоді був новобудовою. Вночі до міста нічим не виїхати. Як бути? Я зателефонувала до чергового міськвідділу міліції, попросила допомогти з транспортом. Міліція пішла назустріч, надали машину. А вранці телефоном мене вже «набирав» секретар міськвиконкому О. М. Кошман: «У нас що, новий начальник міськвідділу міліції з’явився? Зайдіть до мене!» Ну, я й нагадала йому, як учора гостей покинули. Тим і обійшлося.

Н. Циганок і В. Бойченко, 1996 р. 

З Віктором Кузьмичем Бойченком ми потім довго дружили. Він багато допомагав мені під час відряджень, познайомив із директором музею Леніна. Там побачила матеріали про Л.І. Брежнєва. Після довгих погоджень їх передали до нашого музею, і вони лягли в основу наших виставок у Києві та інших містах.

– Який найцінніший чи найзначніший експонат вам довелося потримати в руках?

– Найважливішими та найдорожчими експонатами для мене стали листи з фронту. Їх писали наші земляки парторгу ЦК ВКПБ «Дзержинки» Ф. А. Петруше (завод тоді перебував у евакуації на Уралі). Фронтовики просили потурбуватися про родини, знайти родичів та друзів. Федір Андрійович відповідав на кожен і зберіг усі листи. Сьогодні вони зберігаються у музеї історії міста. Також для мене неймовірно дорогий бінокль Маршала авіації СРСР В.А. Судця, з яким він пройшов війну.

Пам’ятаю, мені дуже хотілося розшукати для музею старовинний ткацький верстат. Він знайшовся на Чернігівщині в господарстві мого рідного дядька. Верстат ми розібрали та запакували у два довгих пакунки. Згори я написала «Обережно! Давнє!», здала у багаж на вокзалі. Залізничники дуже дбайливо поводилися з моєю поклажею і згоряли від цікавості: «Що ж усередині?». Потім приходили до музею подивитись.

– Ви написали понад 600 нарисів та статей. Яка робота стала для вас найдорожчою, запам’яталася більше за інші?

– Мабуть, оповідання «Усім смертям на зло» (збірка «Дніпродзержинську – 250»). Це дуже зворушлива історія про Марка Миколайовича Гузя, одного з героїв Аульського плацдарму. Він був тяжко поранений, довгі роки його вважали загиблим, навіть звання Героя Радянського Союзу надали посмертно. Щаслива випадковість допомогла зустрітися бойовим побратимам саме тоді, коли Марк Миколайович найбільше потребував дружньої підтримки.

– В чому ваш рецепт щастя?
– Зі мною моя родина, улюблена робота подарувала зустрічі з цікавими людьми. Мудрість говорить: «Стати щасливим дуже просто: знайди справу до душі і зроби її своєю роботою». Вважаю, що це мені вдалося.

Галина Денисова

Читайте також: Брати Крикент: родинна історія лікарів з Кам’янського