Як починалося радіо – розповідь краєзнавця з Кам’янського

16 листопада відзначається 100-річчя українського радіо. Своїми спогадами про те, як радіо входило у побут жителів села та міста, з читачами поділилася Ніна Олександрівна Циганок – колишній позаштатний кореспондент Дніпродзержинського радіо, директор Музею історії міста в 1983-2000 рр. Історія радіо в нашому місті стала частиною її життя. Публікуємо розповідь без змін.

Радіо прийшло на село
Перші спогади про нього сягають у моє раннє дитинство. Це – кінець 1940-х – початок 50-х років минулого століття.

Жили ми тоді у селі на Чернігівщині. Батько загинув на фронті, а мамі з нами, трьома дітьми, було не до того, аж поки село не було радіофіковане у ті ж 50-ті.

А до цього часу привілеєм кількох сільських винахідників, у тому числі і мого старшого брата Михайла (справжнього вундеркінда) було детекторне радіо. Його могла слухати лише одна людина – через навушники. Згодом Міша модернізував те радіо. Він якось там клав навушники в тарілку (звичайну чи ні – цього вже й не знаю) і тоді радіо могло слухати кілька осіб, які стояли навколо.

Брату було цікаво дізнатися, як сприйматиме таку новинку старше покоління, і він запросив до хати діда Мар’яненка. Сусідові було тоді під 90 років.

Дідусь здивовано дивився на ту чудернацьку тарілку, озирався навколо і, не побачивши більше нікого, як закричить несамовито: «Сатана!». І стрімголов просто вилетів з хати.

А наша бабуся, мамина мама, на повному серйозі ставилася до радіоприймача з недовірою, мовляв: «Як же йому можна вірити, як те радіо щодня бреше. Оце каже: «Останні вісті», а саме знову продовжує говорити. І так щодня».

Можливо, від того дротове радіо, яке було практично в кожній оселі, в народі називали «брехунцем».

Наша мама особливо любила слухати передачі «Театр перед мікрофоном», що було їй більш-менш доступно зимовими вечорами, та декламації віршів Т.Г. Шевченка, частину з яких вже й сама знала на пам’ять.

Мені на все життя запам’яталися його позивні – мелодія на шевченківське «Реве та стогне Дніпр широкий». А те, що музику на слова поета написав Данило Крижанівський, мабуть, знали лише одиниці.

Впевнена, що радіо, яке зазвичай історіябуло проведене на кухню, у населення довгий час мало перевагу навіть перед телебаченням, бо одночасно можна було й куховарити, і слухати різні радіопередачі.

Історія дротового мовлення у Дніпродзержинську
Перші радіотрансляційні приймачі (радіоточки) з’явилися у мешканців міста в кінці 30-х років минулого століття, коли спеціалістами Харківського тресту по будівництву радіовузлів у приміщенні лютеранської церкви (це в районі нинішньої поліклініки металургів) була змонтована підсилювальна станція потужністю 1 квт і збудований комплекс лінійних споруд.

Сьогодні редакція має тільки цю фотографію першої будівлі радіовузла в Кам’янському.

До початку 1941 року весь державний житловий фонд був радіофікований.

Будівництву ж ліній дротового мовлення в індивідуальному секторі завадила війна.

Після визволення міста від окупантів лінійні та станційні споруди були не лише відновлені, але й розширені.

Мережа підсилювальних станцій виросла до 8 одиниць. Управління їх роботою здійснювалось із центрального радіовузла з застосуванням автоматики.

В кінці 1970-х – початку 80-х років підсилювальні станції були обладнані передавачами і радіослухачі не лише змогли приймати не лише першу загальну радіопрограму, але й ще дві інших – «Маяк» і «Промінь». Лінії продовжували будувати одночасно з ростом житлового фонду міста…

Для порівняння відмічу, що міська телефонна мережа бере відлік з 1901 року, коли в приватному будинку по вул. Гімназичній (пізніше – Пеліна) встановили ручний телефонний комутатор на 100 номерів, а до Катеринослава побудували повітряну стовпову телефонну лінію.

В цьому будинку на вулиці Любавичського Ребе, 3 (раніше – Арсенічева) багато років працювала редакція міського радіо

А на сусідній вулиці ім. Олекси Сокола (колишня Червоноармійська), в будинку № 17, знаходився цех радіотрансляційного мовлення

Роль радіо в моїй роботі
Особливу роль для мене зіграло саме місцеве радіомовлення, коли понад 40 років працювала у двох музеях нашого міста (хоча частенько виступала і на Дніпропетровському обласному радіо, і два рази на Всеукраїнському, на відомому Хрещатику, 26.

Завжди поспішала на роботу в музей зранку чи бути там у вечорі, щоб не пропустити наше, місцеве радіомовлення.

Однаково цінувала як чиїсь повідомлення про події в місті, так і розповіді про багатьох знаних людей, після чого або сама проводила пошукову роботу, або доручала іншим співробітникам музею.

З іншого боку, доволі часто виступала на радіо з музейними новинами: чи про цікаві історичні знахідки, чи про важливі віхи в історії міста або окремих його мешканців, чи про прийдешні музейні заходи.

Останні, як правило, допомагали збирати немалі аудиторії справжніх поціновувачив історії рідного краю.

Уважно слідкувала і за обласним радіомовленням. Починалися мої зв’язки з місцевим радіо, – це на початку 1970-х років минулого століття, коли його відповідальним керівником була Валентина Іванівна Коротєєва. Потім її змінив Плешков Андрій Миронович – колишній військовий. Не випадково він найчастіше готував виступи про ветеранів Другої світової війни.

Багаторічним редактором був Анатолій Петрович Литвин, який пам’ятаю, особливо полюбляв тему «Культура».

Та найбільш продуктивно я працювала з радіокореспондентом Леонідом Григоровичем Бройтманом (фото на заставці, 1997 р.), якого цінувала і щиро поважала як тоді, так і дотепер.

Про нашу плідну співпрацю секретар Кам’янської міської Спілки журналістів України Л.Г. Бройтман розповідав навіть цьогоріч на тематичному заході, присвяченому Дню журналістів. Спасибі, шановний, за добру пам’ять і мої щирі побажання успіхів у багатовекторних напрямках нинішньої діяльності!

А всіх колишніх і нинішніх радійників вітаю зі 100-річчям Українського радіо!

Галина Денисова

Читайте також: Хто пам’ятає цей старовинний будинок у Кам’янському/Дніпродзержинську?