Яків Куценко – багатогранна людина з Кам’янського

Фотокореспондент, кінооператор, перекладач та викладач, що розробив власну методику вивчення англійської мови, мандрівник, журналіст та дизайнер.

– Розкажіть про свою родину. Де ви росли?

– Я народився у селі Чорнопарівка, Дніпропетровська область. Мама, Катерина Савеліївна, одна виховувала чотирьох дітей. Я – наймолодший. Багато працювали, але жили незаможно. Коли мені було 18 років, мами не стало. Я пробивався в житті самотужки.

– Хто справив на вас найбільший вплив?

– Звісно, мама. А чоловічим прикладом для мене стали вчителі нашої восьмирічної школи – викладач англійської мови Григорій Гнатович Шевченко та Григорій Вікторович Алексєєв, який читав географію. Тоді я й уявлення не мав, що ці дисципліни стануть такими важливими в моєму житті…

– Чому після школи ви вступили до металургійного технікуму у Дніпродзержинську? Мріяли стати сталеваром?

– Технікум обрав тому, що там навчалися родичі. Одразу зрозумів – металургія не моє покликання. Але в технікумі було стільки гуртків, секцій, стільки можливостей, яких не було на селі… Я активно займався спортом, стрільбою і, звичайно, фотографією.

– Коли у вас з’явився перший фотоапарат?

– У 5 класі я наколядував 14 карбованців і за 8 карбованців купив фотоапарат «Зміна-8». Почав експериментувати. Знімав усе, що мене оточувало. Сам проявляв плівку та друкував знімки. Не все вийшло, не все збереглося. Але з того часу я не розлучаюся з камерою.

– Як трапилось, що після технікуму вас, юнака без знайомств та зв’язків, розподілили не в цех, а в кіностудію «Дзержинки»?

– Володимир Шевченко, студент на рік молодший за мене, запропонував сходити на кіностудію металургійного заводу. Ми прийшли і залишилися. А власне у світ професійної фотографії та кінозйомки мені дозволив увійти оператор Толя Галич. Він пустив нас із Володею до кінопроявної лабораторії. Там я познайомився з Борею Боринським, Гаррі Гомбергом, такими ж студентами та ентузіастами фотосправи. Вони потім також стали професійними операторами. Які ми тоді були захоплені кольоровою фотографією! Експериментували, проявляли, друкували, сперечалися, навіть ночували у лабораторії. Керівник кіностудії Геннадій Перж довіряв нам, залишав ключі від студії. Коли я закінчив технікум, він покликав мене на роботу. На студії я був помічником кінооператора. Ми знімали наукові та документальні фільми, кіножурнали. Я не лише знімав, а й сам обробляв плівки. Любив і творчу, і технічну сторони своєї справи. Як фотокореспондент, я підготував ілюстрації для десятків книг, путівників та буклетів про наше місто.

– Вам подобалася робота, але у студії ви не залишилися…

– Після армії я вступив до Дніпродзержинського індустріального інституту, закінчив вечірнє відділення за спеціальністю «технологія машинобудування». Був фотокореспондентом газети «Прапор Дзержинки», працював на станції юних техніків завідувачем кіно-фото відділу, викладав у кіно-фотогуртку та у студії розмовної англійської мови.

– Чому ви зайнялися англійською мовою?

– В 1979 році в Дніпродзержинську почалося будівництво нового Музею історії міста. Для оформлення експозиції з Москви приїхав режисер Юрій Решетніков. До його групи я потрапив за конкурсом. Незабаром мені запропонували попрацювати кіно- та фотокореспондентом у різних куточках Радянського Союзу, а також за кордоном. Але для закордонних відряджень потрібно було добре говорити англійською. І я взявся за навчання.

На фото: 1979 рік, Берлін, Трептов парк. Одне з перших закордонних відряджень – зйомки документального фільму «Потяг дружби» до 30-річчя НДР. До речі, кінокамера на той час важила 6 кг, разом з нею носили акумулятор, теж вагою 6 кг. І рука оператора не мала тремтіти від втоми! Щоб не зіпсувати дорогоцінну імпортну плівку. Тому у 1970–80-ті роки усі кінооператори-чоловіки були у гарній фізичній формі

– Де навчалися і чому вирішили викладати?

– Навчався на київських державних курсах при Міністерстві освіти України з питань перекваліфікації вчителів (відділення англійської мови). Курси дали лише документ на право перекладу та засвідчення документів. Справжні знання дали репетитори та власна напружена робота. Вільно спілкуватися з іноземцями я зміг за 2 роки. А ще зрозумів, що шкільні та університетські програми не вчать вільно говорити та думати англійською мовою. Ось і зайнявся розробкою власної системи. На це пішло 10 років. Натомість мої учні не мають тих складнощів, що були у мене, швидко починають говорити, успішно складають ЗНО, навчаються в закордонних університетах. До мене звертаються й українські переселенці, які через війну опинилися в Британії без знання мови.

– У чому суть вашої системи?

– Я прагнув стикувати основи англійської, української та російської граматики. В результаті вийшла «матриця» – таблиця англійських часів. Вона наочно демонструє структуру мови. Натхнення, муза, інтуїція, творчий порив – все було присутнє під час роботи. Але до «матриці» потрібно було підібрати навчальні тексти, вправи. Я використав 20 джерел, писав сам. Вийшла система з 10 книг. Перша книжка – «Англійський буквар-самовчитель» – вийшла в 2021 р. Зараз я працюю над книгою «Пізнавальне читання». Вона складається з 9 уроків і призначена для вправ у вільному читанні та проілюстрована моїми власними знімками, зробленими у різних країнах світу.

На фото: підручники, створені Яковом Куценком для вивчення англійської мови

– Ви багато подорожуєте, поділіться враженнями про останню подорож.

– Цього літа ми з дружиною Наталею поверталися з Таїланду. Летіли в Краків з пересадкою в Дубаї. Аеропорт “Дубай” – величезний комплекс, де без знання англійської мови зорієнтуватися неможливо. Але навіть у нас виникли труднощі. Співробітник аеропорту чомусь пускав на посадку лише пасажирів із квитками бізнес-класу. А у нас – економ. Усіх пропустили. Залишилися ми вдвох. До відправлення літака лічені хвилини. Мені довелося поскандалити, і ми прорвалися на посадку. Салон не був поділений на класи. Поруч сиділи дорого одягнені мільйонери і звичайна публіка. Рейс був нічний, але в літаку стояв ґвалт. Ніхто не зупиняв дітей. Вони бігали, здіймали галас та хапали інших пасажирів за одяг брудними, липкими руками. Підлога салону дуже швидко вкрилася сміттям та недоїдками. Цей східний базар летів у нічному небі, як втілене божевілля. Єдиною втіхою для нас стала стюардеса з України. За її словами, на арабських авіалініях завжди так. Натомість в аеропорту Кракова нас зустріли як рідних, щойно побачили сині українські паспорти. Вродлива та люб’язна полька запросила нас пройти без черги через двері для громадян Євросоюзу.

– Чим ви захоплені сьогодні?

– У мене з’явилася можливість спробувати себе у якості художнього редактора. Три книги вже вийшли – «Дивовижні історії з життя» (1 том) та «Таланти міста на Дніпрі» (2 томи). Зараз збираюся працювати над 4-ю книгою про людей, які прославили наше місто. Із захопленням викладаю та фотографую. Я захоплений життям, творчістю, людьми.

– Як вдалося самотньому хлопцеві, що мешкав спочатку у студентському, а потім у робочому гуртожитку, вберегтися від спокус, вирости до митця та педагога?

– Допоміг здоровий глузд. Я прагнув знань і творчості, прислухався до свого внутрішнього голосу, цурався нетверезих компаній. Вважаю, що доля завжди дає людині вибір, посилає знакові зустрічі. Потрібно слухати свою інтуїцію, не боятися роботи та любити свою справу.

На фото: 2011 рік, Тадж-Махал, місто Агра, колишня столиця Індії. Фото з дружиною Наталею

На фото: 2021 рік, Туреччина, політ над містом Кемер 

Усі фотографії – з особистого архіву Якова Куценка.

Галина Денисова

Читайте також: Річпорт Кам’янського-Дніпродзержинська: минулі часи (рідкісні фото)