Йосип Манаєнков – легендарний директор, який заслужив пам’ять кам’янчан

Історія повторюється

В історії Кам’янського неодноразово траплялося так, що люди, які приїхали здалеку, знаходили тут дім і починали з любов’ю і турботою його облаштовувати, змінюючи вигляд самого населеного пункту. Таким був Ігнатій Ясюкович, директор-розпорядник металургійного заводу, який перетворив сонне село на місто. Протягом довгих років його ім’я містянам наказали забути. Сьогодні ми віддаємо належну данину істинному батькові нашого міста – є пам’ятник І. Ясюковичу та вулиця його імені.

Схожа ситуація склалася з ім’ям іншого директора, який також вкладав кошти підприємства в будівництво житла, розвиток культури та спорту. Йдеться про Йосипа Манаєнкова. Він керував металургійним виробництвом у 1927-1937 роках. Без енергії та сміливості цієї людини сьогодні наше місто точно виглядало б інакше. І про нього також наказували забути. Вулиця імені Йосипа Манаєнкова з’явилася у нас лише у 2016 році (до того вона називалася Комунарна).

Сьогодні у Кам’янському знову постає питання про перейменування вулиць. На цьому наполягає Український інститут національної пам’яті. На 19 квітня призначено сесію міськради. В її порядку денному є й назви вулиць міста. Зрозуміло, буде так, як вирішать обрані містянами депутати. А ми розповімо про драматичну долю неординарної людини, яка багато зробила для нашого міста і заслужила пам’ять його мешканців.

Енергійний керівник виробництва

Йосип Петрович Манаєнков народився у квітні 1896 р. в селі Павлівка Воронезької губернії. Його дитинство та юність пройшли у м. Юзівка (тепер – Донецьк). Свою кар’єру у металургії він розпочинав токарем на Юзівському заводі. 1924 р. у віці 28 років Йосипа Манаєнкова призначили на посаду директора Макіївського металургійного заводу. Але невдовзі понизили на посаді за несанкціонований пуск доменної печі. Рішучий та енергійний молодий керівник подобався не всім. Якийсь час Манаєнков працював на металургійному заводі в Дніпропетровську (ім. Петровського). Наприкінці 1927 р. його перевели до Кам’янського на посаду керуючого Дніпровським державним металургійним заводом (ДДЗ). Директором нашого заводу Манаєнкова призначали двічі – у 1927-1931 роках та у 1933-1937 рр.

Йосип Петрович був із тих керівників, які вміють розумно організувати працю підлеглих. Під його керівництвом завод не лише досяг своєї дореволюційної продуктивності, а й перевищив її.

У Кам’янському Манаєнков знайшов своє особисте щастя. 1926 року він одружився з вчителькою молодших класів Марією Журавльовою. Вони оселилися біля головної контори заводу, в «будинку Макнамаського». В родині підростали троє дітей: дочка Ірина та двоє синів – Олег та Юрій.

У 1931 році І. Манаєнков на чолі групи з чотирьох інженерів-металургів побував на металургійних підприємствах США. Після цієї поїздки він написав брошуру «Сучасні заводи ПаСШ» (Північноамериканських Сполучених Штатів).

У 1932 році Йосип Манаєнков стає слухачем московської Промаакадемії, а через рік знову повертається до Кам’янського на посаду директора ДДЗ. Вже давала чавун домна № 7 – найбільший на той час агрегат. 1933 року ввели в експлуатацію стан блюмінг «1150».

На що йшли кошти директорського фонду

Із січня 1935 р. ДДЗ відмовився від державної дотації, що означало перехід заводу на рентабельну роботу. За умовами, встановленими наркомом важкої промисловості, 50% прибутку отримував фонд директора заводу, і директор розпоряджався цими фінансами на власний розсуд. Йосип Манаєнков витрачав гроші на якісні та дешеві обіди у заводських їдальнях – часи були голодні. За рахунок директорського фонду у 1935 р. на березі Дніпра, у с. Щурівці, збудували заводський будинок відпочинку на 300 місць.

Під час будівництва та пуску аглофабрики з’ясувалося, що розпечений шлак від цього виробництва летить на дахи Нижньої Колонії та спричиняє пожежі. За розпорядженням Манаєнкова на околиці міста, в кінці вулиці Сировця, були терміново зведені будинки для сімей робітників заводу, щоб відселити їх із пожежонебезпечного району. У 1934 та 1935 роках Нижня Колонія переїжджала, завод виділив транспорт, директор особисто заходив у кожну квартиру – цікавився, чи не потрібна допомога, чи зручно влаштувалися. Ці будинки стоять і досі – № 37, 39, 43, 45, 47 та 49 на проспекті Т. Шевченка. Там ще мешкають нащадки перших новоселів.

У розвиток міста завод вкладав багато коштів: будівництво перших ліній міського трамвая та Палацу культури металургів. З ініціативи Й. Манаєнкова до Палацу культури було прибудовано спортивну залу, облаштовано спортмайданчики та обладнано футбольне поле. Йосип Петрович нерідко брав на себе суддівство футбольних матчів заводської команди «Металург», затято вболівав на трибунах, грав у волейбол, займався веслуванням. Він був у гущавині подій, не ховався від людей за дверима кабінету.

Жіночий рух на заводі очолювала Марія Манаєнкова – дружина директора. Активістки опікувалися заводськими гуртожитками, цеховими столовими, оранжереями, дитячими садками та яслами, організовували роботу всіляких гуртків – від загальноосвітніх, бібліотечних, машинопису, спортивних, музичних до рукодільних. У 1936 р. делегатки ДДЗ брали участь у Всесоюзній нараді дружин інженерно-технічних працівників у Москві. Там Марії довелося виступати з високої трибуни та вручати квіти Сталіну.

Він зробив би більше, але не дали…

Популярність директора подобалася не всім. Не подобалося і те, як багато коштів директор спрямовує на розвиток міста. У НКВС обурювалися через те, що Манаєнков рятував від арештів своїх підлеглих. Самого Йосипа Петровича вберегло особисте знайомство з Г. Орджонікідзе, але того не стало в жовтні 1936 року.

Манаєнкова заарештували 23 листопада 1937 року. Він пройшов через весь жах сталінських катівень. 31 березня 1938 року відбувся «суд». На підставі брехливих звинувачень у шкідницькій антирадянській діяльності Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Й.П. Манаєнкова до розстрілу. Вирок було виконано того ж дня.

Марію Манаєнкову, як дружину ворога народу, було засуджено до п’яти років ув’язнення. Відбувала покарання у Казахстані, в Акмолінському відділенні Карагандинського виправно-трудового табору. Діти залишилися під опікою дідуся – С. Журавльова. У Дніпродзержинськ Марія повернулася 1946 року, працювала нянькою в дитячому садку вагонного заводу. Реабілітували Манаєнкових у 1956 році. Сьогодні у Кам’янському мешкає правнук легендарного директора – Євген Сергійович Манаєнков.

Фото в публікації – з фондів музею ДМК.

Під час підготовки було використано інформацію сайтів:
Центральна бібліотека 
Сайт профспілки “Металургів” ДМК

Галина Денисова

Читайте також: Чарівна неоготика: історія знаменитого костелу в Кам’янському